|
Давно це коїлося в нас.
Літа вже поросли травою.
То був жорстокий, грізний час,
В одну з страшних далеких воєн.
Хліба горіли у полях,
Вбиралось небо у заграви,
Стогнала змучена земля,
Хати, немов свічки, згоряли.
І тупіт кінський стугонів,
І дикий регіт, дивна мова.
Чужинський прапор майорів.
Здавалось, сатана у змові
Із ворогами був тоді:
Розтерзані тіла і душі
Звивались в судоргах, в крові.
Серця кричали небайдужих
Жінок і бідних матерів,
Коли дітей їх розпинали.
Ворожий табір аж ревів:
Дівчат цнотливих ґвалтували…
На ранок гнали степом всіх –
Жінки йшли, діти і дівчата.
За що такий цим людям гріх
За те, що їх земля багата?..
Вели їх довго. І води
Напитись не давали вволю.
Не знали люди, і куди,
Й що далі буде? Клята доля….
Ішли… В розшитих сорочках,
Ступали босими ногами
Чиясь дружина чи дочка.
Навколо – коні з ворогами.
Повільно, мов плили, з добром,
Що у людей награбували:
І злото тут, і серебро,
Хрести святі, що позривали
З грудей заможних християн –
Ні перед чим не зупинялись.
І сум великий застеляв
Ті очі, й землю, що здригалась.
Прийшли у табір ворогів,
Коли світило опускалось.
Чужі намети, дорогі,
Гірше тюрми жінкам здавались.
Та що вони зробить могли
Єдина зброя їхня – сльози.
Їм повечеряти змели
Недоїдки, а ще… погрози.
Хто – їв, хто – ні, не в тому суть –
Утома, сльози всіх здолали.
Жінки не сплять, малі – сопуть.
По- своєму ще щось волали,
Мов напівдикі, сторожі.
Було їх важко зрозуміти:
І мова, й звичаї чужі –
Недовго і осатаніти.
Лежала вже немолода,
Красива жінка просто неба.
Вже не могла вона ридать,
Та й чи була у цім потреба?..
Не дозволяв і біль їй спать,
Думки, мов каменем, давили:
Що буде з нею, з усіма?
От якби поряд були вила,
То заколола б отого,
Хустиною що обв’язався.
Лице б побачити його,
Бо підозрілим їй іздався.
Було щось в нім таке близьке,
Хоч роздивитися несила.
Не чула й мови. Хоч слизьке,
А схоже чимось так на сина…
Вона тут, у нічній імлі,
Його побачила уперше.
І подих росяний землі
Штовхав не до жіночих звершень.
«Чому хустина на лиці?
А вище ж мають бути очі, –
Конали жінку думи ці, –
Які вони?» – благала в ночі.
У небі молодик сховавсь,
Зірки десь високо тремтіли,
І вартовий переконавсь
Що всі заснули. Власне тіло,
Вмостивши зручно, задрімав.
Сон був міцний і молодечий.
Під ранок налягав туман…
«От би дістатись до вуздечок,
Адже із коней їх зняли,
Коли в долину гнали пасти.
Та сили щоб не підвели…
Не дай же, Господе, пропасти,» –
Молила жінка й поповзла
Шукати рятівну вуздечку,
Бліда і мокра вся була,
Бо росяну долала стежку.
Аж ось нарешті і вона –
Заради чого шлях долала.
«О, не моя у цім вина," –
У мозку думка працювала.
А вартового сон тримав –
Під ранок він ще був міцніший,
Та й небезпеки тут нема,
Адже сюди не йтиме піший.
В наметах друзі його сплять
Після нічних розваг, затятих.
Від коней фиркання летять.
Ніч мала скоро вже розтати.
Нечутний, обережний крок
Наблизив жінку до сторожі,
І тускле світло від зірок,
І степ, безмовний і порожній, –
Усе їй на руку було,
Ще мить – і сторож – у ремінні…
Враз груди кров’ю залило –
Уткнула шаблю. Хоч… невміло,
Та наступила зразу смерть –
До серця, все-таки, дістала.
Жахіттям сповнена ущерть –
Цього від себе… не чекала.
І раптом… тупання копит
В передранковій тиші вчулось,
А в серці жінки все кипить,
Бо найсвятішого позбулась.
Адже народжена була
Не забирать, а дарувати
Життя. І мрія ця збулась,
Вона вже трьох дітей є мати.
Тепер вона й… убивця ще –
Ця справа зовсім не жіноча.
І полились рясним дощем
Гарячі сльози. Бідні очі…
А тупіт коней наближавсь,
Виднілись навіть силуети.
Ось кінь під першим заіржав
До тих, що паслись. І намети,
Неначе зразу ожили,
З розкритих дір стрибали люди,
Прибулі вершники були
В бою із ними надто лютім.
На землю тихо день сповзав,
Як бій скінчився. Сонце встало.
Й гірка непрохана сльоза
Тихенько в жінки ледь стікала.
Й вогонь якийсь стріляв з очей,
Немов завдячував і долі…
Не знала мати-жінка ще,
Яка ціна буде тій волі.
Та втримала земля дочку,
Що вартового пов’язала,
З лиця піднявши хусточку,
В нім… свого сина упізнала…
Закривши знов його лице,
Вона боялася зізнатись:
«Як він наважився на це?
Не дай нікому ще зазнати
Такого горя. Як нести
Їй далі хрест свій, непосильний?
Де сили матері знайти
Не попрощатись з.. рідним сином?»
І очі падали униз,
Мов порятунку там шукали.
Чи думала вона колись,
Вночі як сина колихала,
Що принесе таку ганьбу,
Що зрадить землю, значить, матір?
«А ти ж, бач, недалеко був…
Таких дітей не треба мати, –
Гадюками повзли думки,
Клітинка кожна в ній стогнала, –
Так, бач, де був ти ці роки.
Що з ворогом тебе єднало?..»
Ніхто не скаже їй про це –
Уста холодні і безмовні,
Під хустку сховане лице,
Закриті очі, безумовно.
Її враз погляд зупинивсь
На ручці з кров’ю шаблі тої:
«Колись за славою гонивсь.
Забув закон землі святої:
За зрадою лиш смерть іде,
Її й Всевишній не прощає.
Не знайдеш місця ти ніде.
За що ж мене життя лишаєш?»
Й тремтяча матері рука
До шаблі вдруге потяглася…
Та поряд… друга виника,
Дитяча… хлопчика Юрася.
Учора сиротою став…
Позбувся матері хлопчина.
Він першим шаблю ту дістав,
Не знав, що він таким от чином
Іще одну біду спинив.
Дивились очі на малого.
І розум матір осінив:
«Я буду жить! Заради нього…»
Опанувавши вже себе,
Вона повільно підвелася.
У неї є мета тепер:
За сина матиме Юрася.
Поклала хрест собі святий
Із лоба ще на пишні груди:
«Нещасній матері прости,
Я це, як сон страшний, забуду.»
Зарили трупи тут усі
(Не осквернять же ними землю).
Рука мала – в її руці.
Вклонились землякам доземно
І поверталися назад:
Хто – пішки йшов, хто – на коневі.
Завмерла в глибині сльоза
У неньки. «Досить уже нервів, –
Все на малого погляда, –
Тільки б поставити на ноги.
І хоч вона немолода,
Проситиме тепер підмоги
У Бога й рідної землі,
Навчить хлоп’я свій край любити.
І долі виклики, хай злі,
Її не зможуть надломити!..»
Подія сколихнула нас,
Бо мати й син – то рідні люди.
Схиливсь над нею сивий час.
Земля ж не хоче це забути!..
17.12.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
ID:
651228
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 13.03.2016 10:42:09
© дата внесення змiн: 13.03.2016 12:25:35
автор: Ганна Верес (Демиденко)
Вкажіть причину вашої скарги
|
