Візьми мене до рук своїх -
Не відпускай!..
Допоки вітер, поки сніг
Мете за край,
Допоки вишні сплять в саду
І сонце снять,
Не відпускай, бо я впаду
У жар багать...
Тримай мене за крила снів,
За сяйво рим,
За сіру тугу журавлів,
За сльози ринв.
Тримай міцніше - не пусти
Моїх долонь,
Бо лиже язиком мости
Страху вогонь...
Ти знаєш, не боюсь падінь -
Боюся втрат...
Дзвенить тривожно височінь,
Немов набат,
Бо Звір Страшний на волі знов,
Що душі п'є...
І ставить на зеро любов
Старий Круп'є...
Тримай мене - не відпусти
В буремний час -
Хисткі руйнуються світи
Довкола нас.
Холоне сонце у бруньках -
Мете зима.
І тільки ниточка тонка
Мене трима...
Любо, Ви, часом не Пастернака читаєте?
Я читаю " Доктор Живаго", якраз дійшла розділів про сніг, зиму, кохання і розлуку, неймовірно красиво.
Ваш вірш асоціювався з цією свободою, розмахом почуттів, і залежністтю від кохання.Беру собі.
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нічого собі порівняннячко... Я так і загордитися можу
Дякую, Оленко!
Прочитавши вірш, я зрозумів його так,що Ваша ЛГ на роздоріжжі між чоловіком, який її любить, з яким вона жила,але її вабить хтось інший, і вона хоче,щоб той з ким вона була, не відпускав її(суто жіноча логіка,щоб чоловік приймав рішення за неї),але,як показує життя, важливо щоб жінка сама не йшла від чоловіка,бо втримати сім'ю може якраз вона,а не чоловік.
З повагою
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви помиляєтесь. Моя ЛГ просить, щоб коханий її тримав у важку для неї мить. Вона боїться впасти у депресію, але ще більше через це боїться втратити дорогу людину.
Хоча...поезія - така штука, де кожен вбачає щось своє. Мені ближче моє трактування, а Вам, очевидно, - Ваш. І це нормально. Дякую, що повернулися!