Мов вино, ласий сік по зап’ястю струмив,
Жаркий, ніби рубіни товчені.
Ще ковток – до зірок крок. Сріблястим дражнив
Блискіт іскор зіниць навіжених.
“Ось він! Ось він!”, – “Апорт!”. Виліта серце, мчить,
Скавучи. “Цить-но, цить-но…”. Та де там.
Ошаліле, мов чорт. В ботфорт писком. Умить
В підборіддя вп’явсь кіготь-катетер.
Через сором, крізь біль вгору хором йде хміль –
Ейфорична відозва терору.
А зап’ястя сочить. Скавучи ледь, відтіль
Язиком по долоні – у море…
А там сік той, мов трунок, маркий. Б’є курок
Капсуль – бах! І без ліку, без ліку
Кроків! Збились в танок зашарілих думок
Зорі. Ще. Наостанок. Довіку.