Жило у лісі одне непосидюче зайченя. Звали його Стрибунець. Всюди вухастик мав встигнути! Усіх та все хотів знати. Цілісінькими днями бігав у пошуках цікавинок:
- Де травичка зеленіша?
- Де водичка найчистіша?
- Де лисичка ходить нишком?
- Білки в що кладуть горішки?
- Хто до кого йде у гості?
Всім цікавивсь куцехвостик.
Матуся суворо наказувала Срибунцеві, аби той був уважним і не відходив далеко від дому, адже вечір ховає усі стежки. Можна загубитися.
- Вечір? – дивувалося маля, - хто такий цей Вечір, і чому я маю його остерігатися. Навіщо йому стежки? Куди та для чого він їх ховає? Я усіх і все знаю, а Вечора – ні. Хочу з ним познайомитися!
Мама лише посміхнулася. Поцілувала свого синочка та вклала спати.
Вранці, як і зазвичай, зайченя прокинулося, почистило зубки, вмилося, поласувало морквиною та вирушило до лісу. І так йому закортіло знайти того Вечора та запитати навіщо ж він стежки ховає, що знехтувало настановами матусі та пішло далі, ніж йому дозволяла неня.
- Де він? Ну, де ж? Я вже увесь ліс оббігав, а з Вечором так і не зустрівся! - у таких роздумах натрапив допитливий малюк на соловейка, що щебетав на гілочці:
- Агов, соловеку, вітаю! Ти так красиво співаєш! Про те, що довкола тебе відбувається, відаєш. Випадково не знаєш - для чого Вечір стежки ховає?
- Я співаю вранці й тоді, коли Вечір приходить – він спокій приносить, а про те, що щось ховає, не знаю. Вибач.
- Дякую! - сказав куцехвостик та й пострибав далі.
Обнишпорив усі галявинки, позаглядав за усі кущики - нічого: ніде і сліду Вечора немає. Втомився. Зупинився перепочити. Раптом у листі щось зашурхотіло:
- Вечоре! Це ти? - вигукнуло зайченя.
- О, мишко! Привіт, подруго! Ти маленька, всюди нишпориш - може, ти мені допоможеш? Чи не знаєш - куди Вечір стежки ховає.
- Я? - здивувалась сіренька, - звідки? Живу у нірці, широкими стежками намагаюсь не бігати - ними хижаки блукають: лисиці, вовки; навіть іжаки бідолашну з’їсти можуть. Моїх же стежинок не те що у сутінках, і вдень ніхто не помітить. Ні, не знаю! А ти піди до сови. Вона мудра. Допоможе тобі у пошуках.
- Проведеш до неї? Покажеш дорогу?- запитав зайчик.
- Ні, пробач. Я сови боюся – колись вона мене ледь на вечерю собі не упіймала.
- Спасибі! - сказав Стрибунець та рушив до мудрої пташки.
Довго-довго брів вухастик лісовими хащами – сова жила у дуплі стагезного дуба, майже на окраїні лісу.
Ось і її домівка!
- Здрастуйте, тітонько! – гукнув зайчик.
- Пу-гу, - відповіла вона спросоння та блимнула своїми величезними очиськами.
Стрибунець аж злякався, та йому так кортіло відкрити таємницю, що все-таки насмілився вимовити:
- Мудра пані, підкажіть, будь ласка, куди Вечір стежки ховає.
- А ти, пу-гу, сам запитай. Бачиш – він перед тобою, - злетіла з гілки та розчинилася поміж деревами.
А й справді. Все довкола стало трохи іншим. Вітер, що вдень рвучко гойдав гілля на деревах, заспокоївся – ледь чутно про щось гомонів. Птахи залили ліс мелодійним ніжним співом. Сонечко зарум’янилось та швидко пірнуло за обрій.
- Вечоре, я подолав таку дорогу, аби запитати – навіщо тобі стежки?!
Вечір промовчав, лише широко посміхнувся у відповідь – з’явився місяць.
- Ти ще й глузуєш із мене! - обурився Стрибунець, - як я тепер дорогу додому знайду, якщо ти всі доріжки позабирав? - В очах зайченятка забриніли сльози...
А Вечір тим часом почав діставати зі своїх кишень дрібні зірочки. Ось кинув на темне полотно першу, другу, п’яту - засіяв небесний лан дивним мерехтінням. Гарно довкола стало, затишно.
- Стежечки!!! Мої стежечки!!! Ви всі на місці!!! - зрадів вухастик.
- Вечоре, ти їх освітив. Тепер я знайду дорогу додому! Я всім розповім, який ти хороший, і що зовсім нічого не забираєш, а лише прикрашаєш-прихорошуєш, щоб Ночі передати! Я всім розповім! Всім! – вигукнув радісно пострибайчик та поспішив додому, де на нього уже зачекалася мама.
