Філарет—той , що любить істину…
Дві речі наповнюють душу все більшим змістом, що частіше і що триваліше ми про них думаємо: зоряне небо над нами і моральний закон в середині нас.
Еммануїл Кант
І
Тридцятого числа січня молодий студент якогось навчального закладу, схвильовано стояв в під'їзді житлового дому на вулиці Мазепи. В руках він тримав зім'ятий букет квітів, на сходинках під'їзду валялась якась коробка, розмальована червоним і синім кольорами, чимсь вона була схожа на популярні в той час цукерки. Студент був одягнений в старувату синю кофтину та звичайні сірі штани. Його світлувата, зазвичай зачесана чуприна, була зім’ята та розкуйовджена. Через це він видававсь схожим на опудало. Але цей міраж існував лише тоді , коли він знаходивсь далеко в тіні,за цілим бар’єром темряви. Через його відносну кремезність тінь,що йшла від однієї лампочки , була досить продовгувата…
Студент нервово дістав свій телефон, перевіряючи час. На годиннику було рівно 23:04. Побачивши це, він почав нервово смикати плече, та щось бурмочучи під ніс , став ходити по під’їзду, зовсім не реагуючи на те ,що діється навкруги, на людей що проходять з острахом, подивляючись на нього. На зграйку щурів, що почали несанкціоновану ревізію, дивної коробки на сходах. Зовсім безнадійно він знову дістав телефон. Тільки тепер був відкритий діалог в якійсь соціальній мережі. Його пальці , досить прохоловши, незграбно написали вже задану перед цим декілька разів фразу : «Де ти?!». Але відповідь так і не прийшла.
Зрештою, безнадійно він кинув додолу вже і так знівечений букет. Плюнув на підлогу. Та почав потиху, не поспішаючи, похитуючись, спускатись нижче. Вже майже досягнувши найнижчого поверху, щось змусило його зупинитись біля останніх дверей… Жіночий сміх, трохи нервовий , різкуватий . «Так це вона! — відразу крізь зуби прорізав він. — Але чий це голос поряд?!»…
***
— Ха,ха,ха. Не сміши мене так. Це вас у коледжі так навчили жартувати?! Де ти набравсь стількох анекдотів?
— Я народивсь таким ,— трохи іронічно відповів хлопець, — анекдоти у мене в крові.
— Як не дивно , але я тобі вірю, — сміючись відповіла дівчина, — я про тебе нічого не чула вже років півтора. Пам’ятаю лише, що ти вступив в свій коледж. І все.
— І про тебе, Марино, я не отримував ніякої інформації. Здогадувавсь, звичайно , що ти залишилась тут. Там вийшла заміж, народила дітей…
— Та помовчи ти, дурник, — сміючись , намагаючись видатись сердитою перервала Марина, — Ігорю, ти змінився…
— …що значить змінився, роги виросли? Я тебе не розумію. — Останні слова лунали ніби обурення. Але все одно залишались іронією. Ігор з якимось острахом глянув на співбесідницю, його обличчя зморщилось та побіліло. Його думки заполонили якісь давні спогади, які здавалось забулись. Але ось знову затьмарили йому голову. Якесь неприємне відчуття тиснуло його серце, так само як років два до цього . На початку осені… — то чим я змінився? Скажи, будь ласка!
Марина чомусь зніяковіла, бачачи як швидко міняється обличчя в Ігоря.
— Ну типу, став не такий як раніше…— трохи переляканим голосом почала пояснювати Марина, боячись сказати щось зайве, — ти веселий , красивий ….
— А раніше яким я був? По - твоєму, я дійсно так змінився?.. Хоча давай покинемо цю тему. — після цих слів на обличчі Ігоря з’явилась якась дивакувата посмішка. — Давай краще розкажи як у тебе справи, що тут нового?
Марина, сама не помічаючи, знову посміхнулась. Вона почала все частіше й частіше іти зовсім близько від нього. Ніби вимагаючи його обіймів. Зрештою, знову розслабившись, почала розповідати :
— Ну ти знаєш, все по старому. Ти ж розумієш, багато хто вчитись поїхав. Нудно стало…
— А як твій Веня? Я пам’ятаю, у вас там була любов, шури-мури.
— Ой, та кому він потрібний? Спилось, ходить п’яне. А мені нормальний хлопець треба. Типу, як ти, - в тей момент Марина рукою доторкнулась до його плеча,- ти нормальний…
Ігорю стало моторошно, він її не слухав. Проте після останніх слів він ласкавим голосом відповів,трохи з лукавством чи страхом:
— І ти мені подобаєшся Марино, така сама гарна… симпатична, - говорячи це Ігор дививсь в зовсім іншу сторону,- у тебе є хлопець?(просто цікаво)…
— Уже давно немає… Ах, кого ж тут любити? Були звичайно кавалери, але таке лайно…
Заговорившись, вони вдвох навіть і не помітили, що прийшли до її дому. Вуличні ліхтарі давно уже не світили. Через це було досить темно. Ясності додавало лише сяйво місяця , проте час від часу з’являлись хмари,які закривали його. Вона, трохи випереджаючи його, зупинилась. Та пильно почала вдивлюватись в Ігорову статуру.
— Ось ми, напевне, і прийшли…
— Так. Як добре, що я тебе зустріла. Просто не віриться, що це ти! Добре, що тебе напоумило швендяти біля вокзалу…Ох напевне , доведеться прощатись!- Після цих слів вона підійшла до Ігоря для прощальних обіймів, така уже звичка,- Ну що, до зустрічі?!.
Ігор, спершу побоюючись, впевнено підійшов і обняв її. Вона, вдаючи скромну , несподівано поцілувала його в щоку…
—…чому ти не сказала, що в тебе не виходить зустрітись. Ми ж домовлялись!.. Зачекай, а це хто?.. — з під’їзду грізно промовив чийсь голос. Через кілька секунд вийшов молодий хлопчина.
— Ой, Сашко, пробач, я зовсім про тебе забула ! Ти мене довго чекаєш? — Ігор глянув на годинник ,було 0:25.
— Та ні, якихось 15 хвилин… Це хто!? — підкрикуючи продовжував він.
Хлопець ледве стримуючи гнів, посмикуючи плечем підійшов впритул до них. Кулаки були зжаті, проте було одразу видно, що до бійки він не готовий. Марина почала неквапливо з якимось острахом пояснювати:
— Це мій друг дитинства… Ігорем звуть . Ми типу разом в школу ходили.
Ігор зніяковіло відійшов на два кроки назад. В голові знову завертілось. Невже Марина не змінилась? Невже залишилась… :
— …Ми просто випадково зустрілись. Заспокойся.
Сашко на мить зробив очі здивованими, але знову звузив брови. З нестерпною образою продовжив говорити до Марини, але тепер без люті, а більш м’яко, невпевнено ніби це говорить не здоровий хлопець, а маленька дитина. :
— То нащо ти його цілувала? Які ви тоді друзі.
Марина побачивши слабкість співбесідника, помітно похоробшала. Винувато подивившись на Ігоря, який щось собі роздумував, почала говорити:
— От ти бачив ? Тобі здалось. Я такого ревнивого не бачила…
Ігор, зненацька вийшовши з астралу, здивованим поглядом, повернув голову до Марини. Але щось вставляти йому не захотілось. Нервово спостерігаючи диспут, він непомітно пішов звідти.
Руки як завжди були в кишенях. Аби голова була забита чимось іншим, він наспівував собі якусь мелодію. Але думки не полишали його голову. Такою уже натурою був Ігор, що не міг зовсім ні про що не думати. Тим паче після такого дня.
І з кожною хвилиною, він повертався назад. А чим далі він повертався назад, то мимоволі починав згадувати. Згадувати те , що забув сьогодні на вокзалі… Забув як вона його колись зневажала. А тепер бачте він змінився. Так, він змінився! Але вона ні. Крутить голову, тому хлопчині. Сашку. Ох, Марино , Марино…
Нарешті, він прийшов додому. Нічого не кажучи, ліг спати. Попри велику купу емоцій заснув на диво швидко. Лише, час від часу, ворочався в ліжку. Щось бурмочучи під ніс…
ІІ
…Він заперечення усього.
— …ні. Брехня! Не існує праведних людей. В кожного є темрява в душі яку просто неможливо перемогти,— з обуренням говорив чоловік в чорному одязі.
Його співбесідник досить на нього схожий. Посміхаючись, поклав свій світлий плащ на стілець. Щось збираючись сказати, необережно стукнув по столу, тим самим розкидавши розставлені шахи, на ньому…
— Він не праведний! Немає праведних людей. Але… його душа чиста. Він просто шукає істину. Більше йому нічого не треба.
— Істину? Істина, істина. Ха, Філарет — той що шукає істину. Пропоную його так і називати. Але, чи ти знаєш що це таке? Що є істина? По твоєму, це можна дізнатись просто живучи, смиренним життям. Ні!.. Лише залізши в темряву, в темні знання …
— …істина , в пошуку істини. І ти це прекрасно знаєш. Темрява не несе знання, а лише губить!
— Твій Філарет. Вірніше, наш, Філарет... Про яку чисту душу ти говориш?.. Ти забув що було років два тому…
— Дівчина, відповіла неприязню! Й не більш.
— Не більш? Він по щирому закохався. З пристрастю. Але та *** , каже що вони можуть бути лише друзями. В його душі рана, він жадає помсти.
— Якої помсти? Ти про що? Нема ніякої ненависті. Хіба, та дівчина в чомусь винна. Він написав записку…
— … це я знаю…
— …де вона відповіла, що його не любить. Вона не хотіла брехати…
— Що? Ти її виправдовуєш? Ти пам’ятаєш через що Філарету довелось пройти, після того. Як він був ледь живий…
— Таки, вона була стерва,— в тей момент вони обидва засміялись, — але в нього душа чиста, і він нікого ні в чому не винить, і ти про це теж знаєш.
— Він буде шукати пристрасті, втіхи від кохання(не важливо є воно чи ні), йому допоможе вино…
— Він буде шукати правду. Правду. І лише тоді він стане щасливий.
— Яка правда? Якби він пам’ятав, що є така штука як правда. То не пішов би з цією Мариною.
— Він, думав що вона змінилась!
— Але це було очевидно. Ним сьогодні керувало щось інше чим пошук істини. Йому захотілось пристрасті…
— …але ж він пішов звідти
Після цих слів вони обидва посмутнішали. Нарешті тей що був у чорному з іронією сказав:
— …ми іноді забуваємо що ми і є Філарет. Просто два його боки. Які надзвичайно різні але не можуть один без одного. Від нас залежить як людина буде жити далі.
— Але таки Філарет не звичайна людина,— сказав чоловік у світлому.
…Він заперечення усього…
ІІІ
Безтурботно, наставав ранок. Сонце, на диво, сильно світило. Його проміння ніби пронизувало повітря, гріючи світ. Проте, морозець залишався.
Ігор, кріпко спав. Проте коли сонячний промінь, ніби через лупу почав світити йому в око, він був змушений прокинутись. Спочатку, він хотів знову лягти, але під впливом звички рано вставати (прищеплена в коледжі) він таки вирішив підніматися.
Настрою чомусь не було. Не рятував і смачний сніданок, до якого Ігор виявив чималий інтерес. Не рятувало нічого. Чомусь, його досить вразила ситуація з Мариною. Вона, досить талановито бреше. Аж, занадто талановито. У неї з тим хлопцем шури–мури, побачення мало бути. А вона його переконала що нічого не було(після цих слів він посміхнувся).
Сьогодні, уже через кілька годин він мав знову їхати. Речі уже були зібрані… Та, якась ніби незавершена справа не відпускала його. Він, мав комусь щось сказати сьогодні. Та що, не пам’ятав. Ті слова звучали в сні, та як завжди вони були забуті…
***
Нарешті, по обіді, Ігор йшов на вокзал. Весь зім’ятий, не зібраний, він випромінював негатив.
Касир, що продавав білети, бурмотав собі під ніс коли побачив невеселого Ігоря, майже в голос сказав: « Ходять, тут якісь сектанти, ну і часи…». Та Ігорю було все одно. Поставивши на землю сумку з речами, він дістав телефон подивитися час. Було 13:25. Через п’ять хвилин маршрутка.
Ігор, потиху чимчикував до потрібного місця. Майже, дійшовши . Залишалося кілька десятків метрів… та, раптом він зупинився. На вокзалі стояла вона—Марина. Вона, ніби когось виглядали, нервово трусячись, оглядаючись по боках.
Ігор, пішов далі. Марина, побачивши його, відразу підбігла,та досить швидко, не зупиняючись почала говорити: « …розумієш , вчора все якось швидко сталось. Той дурень, підбіг… ти кудись пішов.»
Він лише з відразою дивився на неї, дожидаючи що вона, буде говорити далі. Марина, трохи розлютившись продовжувала: « Чому ти мовчиш?! Я з Сашком нічого спільного не маю. Він псих. Розумієш ти мені подобаєшся…».
Раптом, метрів за двісті, Ігор побачив Сашка, що прямував до Марини. Він ніс якийсь подарунок.
Усе стало повністю зрозуміло. Ігор, перебив Марину, та монотонним голосом сказав: « Пробач, я обираю істину…».
Сам спочатку не зрозумівши сказаного, через кілька секунд він зрозумів, що сказав як треба було сказати. Саме це було у сні. Більше було б зайве. …
Плавно, почала вирушати маршрутка. Онімівшу Марину уже не було видно. Уже з цього дня в Ігоря знову будуть нові випробування, проблеми. Та навік залишиться одне—він обирає істину…
ID:
837281
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.06.2019 20:11:09
© дата внесення змiн: 01.06.2019 20:11:09
автор: Філарет
Вкажіть причину вашої скарги
|
