23.12.2019
Крук старанно дзьобав землю, борсався у слизькому листі, виривав сирі грудки землі. Бив під бордюр, боляче дряпаючи дзьоба, але продовжував марні спроби.
Поруч злякано випорхнула зграя горобців і промайнула прямо над його головою, ледь зачепивши кігтиками чорне смоляне пір'я.
Крук невдоволено озирнувся, але справи не полишив. Дзьобав землю.
Горіхи, палички, листя. Недопалок. Перегнилі папірці. Все не те.
Все не те.
* * *
— Ніхто не знатиме, де ти зник... — уїдливо всміхався сірий чоловічок у похмурому мундирі.
Він спинив очі на сповнених ненависті Олегових зіницях. Отруйно гмикнув, оголивши золоті коронки і почав засипати яму, аж доки чорні очі не злилися із слизьким сирим грунтом.
Олег не міг говорити з кляпом і зв’язаними руками. А якби й міг, що б сказав?
Словами ніц не змінити. Сірий чоловічок так і не довідався, де сховав Олег його злитки. Цей скарб піде з ним у могилу. І не здатна земля забрати найцінніший скарб, що вже живе у доньці похмурого шинельного чоловічка за тисячі кілометрів звідси. Нове життя. Олегове життя. Олегове серденько.
* * *
Крук старанно дзьобав землю, борсався у слизькому листі, виривав сирі грудки землі. Щороку крук прилітає в парк і рве мерзенний чорнозем. Такий же чорно-смоляний, як і він. Як вічне прокляття — шукати себе. Власне тіло.
