Хапаюся
ловлю міцно
здавлюю шию
її вени
так ніби от-от заберу собі все назад
і цей плин хвилин і погляд і град
що бив у моїх грудях до дна
одна совість одна стіна
і там і тут
“не забудь” всього лиш слова
і це не тому що душа насправді жива
а тому що ввечері після дощу трава голосна
кричить і сміється
а пісок на морі ніжним здається
але це все без значення
немає початку і немає кінця
а я можу тримати отак
і не дати дихати
не дати світу іншого
лише шанс на одужання
від цього напруження
я стискаю ще в сім разів дужче
а там нуртує усе
пробирає внизу живота
ніби страх перед смертю
дощенту все
сьогодні усе дощенту
