Ліжко моє пам’ятає твій запах донині,
пахне йому твоя сила у поті кохання.
Як воно так увійти й прорости у людині?
Що це? Бажання, змагання чи, може, пізнання?
Як воно це – дотулитися дна, що є небом,
колосом стигло наповненим впертися в Космос?
Ти пізнавав усе так, ніби був живим нервом,
й пальці твої наче мали м’який власний голос.
Дивна ця мить, мов усе поза виміром часу,
хвиля кохання минає тривалістю в вічність.
Будь у мені і в уяві, і в снах, і щоразу
щиро смакуй цю тремтливо-глибоку магічність.
Ольга Береза
