Долаючи шлях між життям і смертю
І перешіптуючись між собою,
Вони летять, трохи вітром потерті,
Пірнаючи в небо із головою.
Вони іноді плачуть, а часом сміються,
Бавлячись з Сонця ласкавим промінням.
Деколи й зовсім небу здаються,
Розчиняючись в його безмежнім склепінні.
Хмари як ми, у певному сенсі -
Бувають могутніми, бувають слабкими.
Та хмари живуть, а люди - не всі...
Хоча ми не створені бути такими!
