|
– Так не повинно бути! – не стримувала емоцій Надія. – Прикро, але смерть стала для нас буденністю. Війна призвичаїла нас до неї. Коли постійно дуже болить, перестаєш відчувати біль, звикаєш до нього. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими?.. Кажуть, що так. Іще до війни... Тобі не здається, що час поділився на до війни і війну? Тож має бути й після війни?..
– Так от, іще до цієї війни в нашому будинку раптово померла юна дівчина, сімнадцяти чи вісімнадцяти років – красуня, розумниця, завжди життєрадісна. Водномить її не стало! Як?! Казали, хворіла... Я декілька днів думала про неї, ніяк не могла усвідомити, що її більше немає... Зараз щодня в Україні гинуть десятки людей! Діти, жінки! Гинуть навіть у відносно мирних містах... І не питай мене, чи часто я молюся. Страшенно боюся, щоби звичка щоденного пекучого болю не атрофувала наші серця...
Віра мовчки слухала подругу і, як і Надія, вправно плела маскувальну сітку, немовби вінки на Івана Купала. Іноді мовчання більше важить, аніж будь-які слова.
– Прочитала в новинах, що в однієї жінки розірвалося серце від звістки, що її чоловік загинув на війні, – продовжила Надія. – Не знаю, чи витримало би моє...
...
Ще з дитинства Сергій мріяв стати військовим, як і його батько. Всі захоплювалися батьком – ставним, сміливим, упевненим мужчиною у військовій формі. «Всі дівчата твої! Ще б пак! Усі дівчата закохуються в героїв», – навіть не сумнівався у своїх мріях хлопець. Його не лякала можливість війни. «Якщо загину, моїм іменем назвуть вулицю в місті, або школу, в якій я навчався», – міркував Сергій.
Він іще мав відчути, що війна – це насамперед кров, бруд, хаос та смерть. І необхідність убивати. Йому щойно пішов двадцять третій, а на війні Сергій змушений був убивати. Сама лишень думка про це лякала його. «Не сци, малий! – підбадьорювали Сергія старшаки. – Ти ж не людей тут убиваєш, а рашистську наволоч!». Їхні посмішки на мить заспокоювали.
Сергій відчував, як нестримно гупає в грудях його серце. Чув пришвидшені кроки об мерзлу багнюку, чужі кроки, ворожі. Гуп-шурх! Шурх-гуп! Ці звуки щоразу гучнішали і, здавалося, мчали одне з одним навипередки. Хтось із них має добігти першим...
...
Дмитрова смерть була миттєвою. Здається, снайпер цілив прямісінько у скроню. Дмитро часто бачив пошматовані рани друзів по зброї, в декого взагалі не було рук і ніг. Кров упереміш із багнюкою. Кожним своїм нервом відчував шалений біль поранених. Від того він раптово здригався і просив Бога, аби подарував йому легку смерть.
Дмитру стало затишно і спокійно, як ніколи. Пахло свіжим деревом і лагідно, наче материна колискова, шуміли хвилі. Він лежав на дні дерев'яного човна. Злегка підвівся й раптово побачив на березі свою Марію у білосніжній весільній сукні. Вона сиділа зажурена на краю і пускала у воду вінки.
«Марічко! Марічко! Я тут!», – Дмитро зірвався на ноги й намагався докричатися до коханої. Та вона його не чула й не помічала. А хвилі розхитували човен і невпинно віддаляли від берега...
...
– Андрію, збийся з того! Хіба не бачиш? Вона ж одружена! – говорила до мене Діана, постукуючи вказівним пальцем по безіменному.
Справді, лише тепер я помітив обручку на пальці дівчини, яка замислено попивала каву неподалік.
– Але ж це не робить її менш привабливою, – відповів я, усміхнувшись.
Діана знову змінила зачіску – зазвичай такий крок свідчив, що в її житті відбулися серйозні зміни. Я не питав її про це – не хотів робити їй учергове боляче, або ж просто мені було ліньки.
Невдовзі до нас підійшла знайома Діани – в темній, як ніч, сукні і з відстороненим поглядом таких же темних очей. Діана назвала її ім'я, але я не запам'ятав – рідко з першого разу запам'ятовую імена красивих незнайомок.
– Краще не зв'язуйся з нею. Й навіть не пропонуй їй випити. Вона залежна від алкоголю. Повір, я знаю. Інакше матимеш біду, – цілком серйозно уривками фраз періодично шепотіла мені Діана.
Я зовсім нічого не знав про дівчину в темній сукні, не знав навіть її імені. Вона якось приречено обійняла мене, наспівуючи мелодію «Гуцулки Ксені». Була надзвичайно ніжна і водночас полохлива. Отак ми й танцювали з нею в повільному напівсні. Аж раптом незнайомка перелякано вирвалася, мовби метелик з вогню, і втекла.
Я залишився сам. Не було ні Діани, ні жінки з обручкою, взагалі нікого. Навіть не одразу втямив, де я. Я мушу її знайти, навіть абсолютно її не знаючи, куди би вона не втекла. Нам випало жити в час війни, тож для нас кожен день, ніби останній.
ID:
971421
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.01.2023 21:48:49
© дата внесення змiн: 23.01.2023 23:39:49
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
