...І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
З'явилася лякаюча примара...
Та ні! Вона налякана й сама!
Будь ласка! Ще хвилинку монолога!
Мені здається, я ще не сказав
Убогій суті, що вона - убога!
Лишилося тепер замало прав
Сказати це. Ковток останній ґроґа -
Акорд фінальний вишуканих страв.
Осінній ліс ще буде пам'ятати
Мене, як персонажа тих казок,
Де слово б'є не гірше за гармати,
Його відлуння крізь дрібний пісок
Затьмарить ніжний погляд винуватий
І скаже: "Ніжних поглядів багато!"
А я, знов не почутий одинак,
Кричу щосили: "Ні! Не так! Не так!"
Проллється дощ. Це осені властиво.
Дощі я бачив різні. Що тепер?
Не закохавшись у невдалі зміни,
Я сам собі зізнався: це вже злива!
І вирок буде дуже справедливий:
"Обірванець. І вже не кавалер!"
Але на мене вже не тиснуть стіни.
Нехай мої загубляться сліди.
Я вірю: це не так вже і погано!
Я припинив сприймати, як оману
Таємні та омріяні світи
Без заздрості, без підлості, без бруду...
І буде осінь... А мене не буде...
