Джерело всіх душевних і духовних рухів, серце,за ученням св. Макарія Єгипетського, є «робочий храмище справ правди і неправди. Це місткість, що має в собі всі пороки, але там також – і Бог, там ангели,там життя і царство, там світло і апостоли,там скарби благодаті...»
«Іноді благодать опановує всіма пашами серця, тоді царює вона над всіма членами і помислами: бо там ум, і всі помисли, і чекання душі».
Тому благодать серцем проходить у все людське єство.
Дух (нус – з грец.) – вищий елемент людського єства – являється тією споглядальною здібністю, котрою людина прагне до Бога.
Як найбільшособистісна складова людини, початок її свідомості і свободи, ум (нус) в людській природі найбільшим чином відповідає її особистості, можна сказати, що він – місцерозташування особистості, престол людської іпостасі, що вміщує в собі все своє єство, – дух, душу і тіло.
Тому
отці Східної Церкви часто схильні ототожнювати ум-нус з образом Бога в людині.
ЛЮДИНА ПОВИННА ЖИТИ ДУХОМ; весь людський склад повинен стати «духовним» , набути «подобу Божу. Дійсно, саме ум зʼєднується з благодаттю, отриманій при хрещенні; саме він вводить благодать в серце – зосередження людської природи, котра повинна бути обожена. «Зʼєднання ума з серцем», «зісходження ума в серце», «збереження серця умом» – ці вирази постійно зустрічаються в аскетичній літературі Східної Церкви. Без серця, зосередження всієї діяльності людини, – ум безсильний.
Без ума – серце сліпе,
не отримує керівництва.
ТОМУ ПОТРІБНО ЗНАХОДИТИ ГАРМОНІЙНЕ
співвідношення між умом і серцем, щоб будувати людську особистість. Цей шлях має на увазі безперестанне тверезіння ума,
повсякчасне зусилля волі:
« Світ цей є змагання і місцем для змагання. Час цей є часом боротьби», – казав Ісаак Сірін.
Щоб перемогти в цій боротьбі, потрібно повсякчас бути зверненим до Бога.
Бо Господь всемогутній і кріпший всіх і на всякий час буває переможцем.
Якщо ж бувають вони переможені, то явно, що ... за своїм почином; зменшується горінняі ослабляється намір, тоді не діє і благодать.
Євангельське наставлення на бадьоріння, на спротив сонливості – основна тема всього східного подвижництва; воно вимагає від людської особистості цілковитої свідомості на всіх сходинках свого сходження до досконалого поєднання з Богом.
Це сходження містить в собі два етапи, або, точніше, воно здійснюється водночас в двох різних, але тісно повʼязаних між собою областях: в області діяння і в області умоспоглядання. Діяння і споглядання в християнському пізнанні невіддільні одне від другого; пізнання є особистий і свідомий досвід речей духовних, воно – гнозис.
Святий Максим Сповідник говорить, що споглядання без ділання – теорія, не основана практикою, нічим не відрізняється від уяви, від ефемерних фантазій; також і ділання, якщо воно не одухотворено спогляданням, – безплідне і неподвижне, як бовван. Бо, за словом св. Ісаака Сіріна «саме життя ума є ділом серця,
чистота серця
повертає уму цілісність умоспоглядання.
Отже, діяльне життя – ділання – це очищення серця, і це – діяльність свідома, оскільки нею керує ум (нус), споглядальна здібність, котра входить в серце, зʼєднується з серцем,
збираючи і зосереджуючи в серці все людське єство.
Євагрій Понтійський (4 століття) вчить, що діяння приводить людину врешті решт до безпристрасності, до незалежності від своє природи, котра більше не піддається пристрастям, котру ніщо більше не збурює.
Безпристрасність – не пасивний стан.
В області духовного життя, де вона проявляється, нема більше протиставлення активного і пасивного: обидва ці протилежні стани відповідають викривленій, вполоненій гріхом природі.
Ум, що відновив свою цілісність, вже нічим не може збурюватися, він вже нічому не «підданий»; але він також і не «активний» в звичному значенні слова. Аскетичне і містичне передання Східної Церкви
не проводить різкого розмежування між активними і пасивними станами на вищих сходинах духовного життя.
Ум людини в своєму нормальному стані не активний і не пасивний: він – уважний.
«Тверезіння», «сердечна увага», здібність розрізняння і розсудження характеризують людину в її цілісності. Стани ж активні пасивні вказують, навпаки, на внутрішню розідраність: вони – наслідки гріха. Вводити їх у містичне життя – означало б викривлювати перспективи духовного життя або створювати безлад.
Св. Ісаак Сірін розрізняю три етапи на шляху поєднання з Богом:
покаяння,
очищення,
досконалість,
тобто 1) переміна волі, 2) звільнення від пристрастей, 3) здобуття досконалої любові,
котра є повнота благодаті.
...Покаяння ... грецьке слово метанойя означає в буквальному значенні «переміна думок», «переміна ума». Це «друге відродження», котре нам дарує Бог після хрещення, можливість повернутися до Отця...
... «Молитва ... це всяка бесіда з Богом, що здійснюється в тайні (внутрішньо), всяке піклування доброго ума про Бога, всяке розмірковування про духовне». (св. Іс. Сірін).
... Є стан, що називається «чистою молитвою». Він – кінець ділання,
коли вже ніщо, чуже молитві, не входить більше в свідомість, не відволікає більше волі, що направлена до Бога, зʼєднаної з волею Божественною.
... На відомій сходинці МИ ЗАЛИШАЄМО СФЕРУ ПСИХІЧНОГО, в котрій ум ще знаходиться в рухові, всякий рух зупиняється, зупиняється і молитва. Це – молитовна досконалість, духовна молитва або споглядання. Це «мовчання ума», котре вище молитви.
...ум вже не належить собі, він належить Богу. «Тоді – за словами Ісаака Сіріна –
віднімається у природи свобода, і ум шляхом ведетьтся благодаттю, а не сам шляхом веде.»
(З глави 10 «Шлях поєднання» книги Лоського В. «Нариси містичного богослівʼя Східної Церкви»)
ID:
975570
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.03.2023 10:59:47
© дата внесення змiн: 02.03.2023 13:15:55
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
