Ганні 12 років, вона учениця 6 класу Дівчинка живе з мамою Галиною у невеликому містечку, оточеному лісами. Нелегко пані Галині одній виховувати доню. Але жінка старається, щоб її дитина була вихована і мала все, що потрібно для нормального життя. Пані Галина працює продавчинею в молочному магазині, має на тиждень один вихідний день. Але не забуває про своїх батьків, які живуть в селі, за 20 км від її містечка. Вона провідує їх раз на тиждень, два. Привозить їм різні смаколики, допомагає по господарству. Батьки не дуже старі, але хворіють, тому потребують уваги та підтримки.
Якось, коли пані Галина поверталася від них, їй довелося довго чекати на автобус (добиралася двома туди й назад). А тут вітер піднявся, дощ пустився. Пані Галина змерзла, змокла (не взяла парасолі і легко була одягнена). Під ранок у жінки піднялася температура. Пані Галина випила аспірин, температура спала, і вона пішла на роботу. Замінити її в магазині в той день було нікому. Ледве допрацювала зміну – то знобило, то в жар кидало.
Вночі не могла спати, пекли груди. Пані Галина поставила собі гірчичники, випила аспірин, задрімала. Вранці пішла на роботу. Звідти її по обіді забрали до районної лікарні. Почала кашляти та мало не зімліла за прилавком. Зміряла температуру (взяла зі собою градусник) – майже 40 по Цельсію. Перед тим, як сідати до швидкої, яка за нею приїхала, жінка попросила тітку Соню – прибиральницю з магазину, піти до неї додому, повідомити доньці про те, що вона перебуватиме в лікарні, й сусідці, що живе з нею на поверсі у квартирі справа, передати записку, яку вона написала. Та погодилась. Відбувалися ці події в той час, коли мобільних телефонів у людей ще не було, та й стаціонарні далеко не всі мали.
Коли тітка Соня прийшла до Галининої доньки, то сказала їй:
- Твою маму забрали до районної лікарні. Наша директорка дзвонила туди нещодавно, їй сказали, що в Галини – твоєї нені, двостороннє запалення легенів. Я тобі принесла хліб, молоко, сметану. За тобою пригляне сусідка Людмила, мама написала їй записку, зараз я їй її передам.
Пані Соня передала записку сусідці. Та сказала їй, що буде дивитися за дитиною, скільки треба буде. Бо хоч має 25 років, та ще незаміжня і час має. Пані Соня видихнула з полегшенням і подалася додому, а Людмила пішла до Ганни.
- Вечеряти будеш, Ганно? Маю суп гороховий.
- Ні. Я вже поїла. В холодильнику гречана каша була з молоком.
- Спатимеш у мене?
- Та ні, вдома. Подивлюсь телевізор і засну.
- Вранці встанеш сама чи збудити тебе?
- Заведу будильник та й встану.
- Ну, то бувай. Якщо щось буде потрібно, заходь, не соромся.
- Добре.
Тітка Люда поплескала дівчину по плечах і пішла, а на Ганну сум напав. Лягла до свого ліжка, а мамине – пусте. Заплакала. Як там, думала, її ненечка? Мабуть, уколи їй роблять, порошки гіркі дають. Хоч би швидше одужала рідна й вернулась додому!
Три дні Ганна давала собі раду, як уміла. Снідала вона в школі й обідала теж, бо ходила на групу продовжного дня, там, під керівництвом вчительки Світлани Йосипівни, виконувала разом із іншими дітьми домашні завдання. Тільки вечерю мусила сама собі приготувати вдома. Та тітка Люда не давала їй цього зробити, приносила те, що сама їла. Лише раз за перші три дні, що жила без мами, Ганна картоплю собі смажила з яйцями і салат з помідорів у сметані робила сама.
У п’ятницю дівчина з групи продовженого дня пішла додому швидше, мало завдань дали, швидко з ними впоралася. У дворі вона зустріла тітку Клаву, що жила поверхом вище. Вона вибирала пошту зі своєї скриньки. На ногах тітки були гумові чоботи, біля неї стояло відро, наповнене до верху малиною.
- Ходили до лісу? Багато малини там є? – спитала її дівчина.
- Хто хоче, той назбирає, - відповіла не дуже привітно.
- Коли ще підете до лісу?
- Завтра піду.
- А чи не взяли б ви мене зі собою?
- А ти хоч раз рвала малину?
- Ні. Але все колись буває вперше.
- Це важко. Можеш втомитися, подряпатися.
- Нехай. Мама ж не назбирає, бо в лікарні. То я спробую.
- Гаразд. Заведи на сьому ранку будильник. О 7:15 чекатиму тебе під будинком. Відро візьми, банку, шнурок, хустку, стару куртку на довгий рукав, гумові чоботи
- Приготую собі все це ввечері.
І приготувала. Тітка Люда дізналася про те, що Ганнуся хоче йти до лісу, принесла їй увечері сирників, щоби ма́ла мала́ на сніданок, а ще платівку нову, щоби слухала пісні і не сумувала. Сказала дівчині, що телефонувала її мамі зі своєї роботи, й вона сказала, що їй уже легше.
- Рада!
- Поїдемо удвох завтра до твоєї нені. Хочеш?
- Звісно. Дуже скучила за мамцею.
Вранці, в суботу, Ганнуся встала о сьомій. Коли вийшла надвір, тітка Клава вже стояла під сходами
- Ідемо?, - мовила вона.
- Так.
Довго йшли вони лісом до малинника. Потім в ньому рвали малину. Спочатку до півлітрової банки її кидали, яка була обв’язана довкола горла шнурком і висіла на шиї. Коли банка була повною, малину з неї висипали у відро. Ганна стомилась, подряпала лице та руки колючками, зголодніла, але не жалілась тітці Клаві. Побоювалась її. Строга вона була жінка. Безкомпромісна. Ходила лісом хмура й усміхнулася лише тоді, коли наповнила своє велике відро.
- Що там у тебе? – спитала, покажи.
Ганна показала. У неї було менше відро, воно було наповнене на дві третіх.
- Для першого разу нормально, - мовила. - Допоможу тобі добрати до повного.
Тепер усміхнулась Ганнуся. Коли заповнили і її відро, то почали з тіткою. Клавою виходити з лісу. Додому Ганні йшлося навіть легше, як з дому. І хоч відро було важким, гордо несла його, бо в ньому – праця її рук. Дорогою тітка Клава розповіла Ганусі, що можна з малини приготувати. Ганнуся вирішила, що законсервує на зиму компоти з малини. Бо на джем чи варення треба багато цукру, в домі ж стільки його немає. Дівчина справилася із покладеним на себе завданням успішно. Зробила все так, як порадила їй тітка Клава. Банки в домі були, кришки були. Людмила похвалила Ганнусю, коли зайшла до неї ввечері (вдень працювала) і побачила 8 трилітрових банок компоту, які дівчинка закрутила.
- Мамі лишила трохи малини? – спитала вона.
- Так. Пів літри засипала цукром, дам їй.
Наступного дня Людмила й Ганнуся, разом поснідавши (старша приготувала яєчню, молодша зробила салат), поїхали до лікарні. Добралися швидко. Передачу для хворої від них взяли, та до приміщення ні сусідку, ні доньку не впустили через оголошений в лікарні карантин. Ганнуся змогла поспілкуватися з мамою тільки через вікно.
- Одужуй швидше і приїжджай додому, - мовила доня неньці. – Без тебе мені сумно.
- Три-чотири дні ще мушу бути в лікарні, щоб закінчити курс лікування антибіотиками і деякі процедури тут пройти.
- Чекатиму на тебе. До побачення!
- Бувай, донечко! Бувай, Людо. Дякую за те, що приїхали і за передачу.
- Одужуй, сусідко! А малину Ганнуся тобі назбирала в лісі.
- Овва! Дякую, доню!
Їхала від мами Ганнуся, думала: «Ще трохи і ненька повернеться додому. Буду її щодня обіймати, цілувати, дякувати за все, що робить для мене».
В понеділок дівчина вийшла о 8:00 з дому. Вона хотіла першою прийти до свого класу. Біля під’їзду Ганна зустріла тітку Катерину, що жила двома поверхами вище від неї. Жінка тримала кошик у руці, мала хустку на голові й гумовці на ногах.
- Доброго ранку, пані Катю! До лісу зібралися? – спитала Ганнуся.
- Так. По гриби.
- А завтра підете?
- Піду. Щодня ходжу.
- І б з вами пішла. Але хіба по обіді, бо зранку мушу бути у школі.
- Хоч зранку більше грибів можна знайти, та коли ти просиш, піду з тобою по обіді.
Взяла Ганнусю зі собою пані Катерина у вівторок після обіду до лісу. Не можна сказати, що дівчина до того не ходила до нього. Ходила – і сама, і з друзями, але далеко діти не заходили, батьки не дозволяли, казали, що там є змії і навіть вовки, та й заблукати можна. Тож вони краєм ходили, трави цілющі рвали й гриби знаходили – небагато. Зібраного вистачало на те, щоб до супу вкинути чи підливу зварити. Сьогодні ж тітка Катя повела Ганнусю дуже далеко. Йшла дівчина по її слідах, розглядала принади лісу. Бачила різні дерева – хвойні й листяні, великі й малі, тонкі та товсті, ну, й кущики. Біля трьох із них – з малиною, зупинилися з тіткою Катею. Подзьобали ягідки, зібрані з гілок, пішли. Ганнуся прислухалася до звуків лісу. Співом славили його пташки. Шумом – крони дерев у час, коли їх торкав своїми крилами вітер. Дятел вів своє, весело й завзято бив об бубон, зроблений із кори дерева, своїм дзьобом у ритм співу птахів. Зайчик плескав їм у долоні. Ні, не на пеньку сидів тоді, коли його стріли Ганна з тіткою Катрею, - на стежці. Чкурнув, як побачив людей. Ганнуся йшла й говорила з лісом, як із живою істотою. Просила, щоби грибків їй добрих підкинув, змійкою чи ящіркою не налякав. Дівчинка гладила дерева, нюхала квітки. Тітка Катя свій погляд лише по землі пускала. Вона – грибник зі стажем. Знає, куди ступити, щоби гриби знайти, нюхом чує, де вони ростуть. Йде й кидає до кошика гриб за грибом. Ганнусі так не вдається. Тож за якийсь час вона починає скиглити. Тітка Катя милосердиться над нею, каже: «Глянь-но, Ганнусю, направо. Чи немає там підберезників біля ялинки?» Дивиться дівчина, знаходить їх – аж п’ять на трьох квадратних метрах. Радіє! Стинає ножичком гриби, кладе до кошика, співає. За три години ходьби назбирали грибів наші грибники повні корзини – Ганна малу, тітка Катя – велику.
- Тепер додому йдемо? – питає Ганна.
- Так.
- Що будеш зі своїми грибами, Анно, робити?
- Трішки підсмажу, щоб з’їсти, трішки посушу.
- Можеш і законсервувати на зиму зо дві баночки.
- Не вмію цього робити.
- Я тобі розкажу і допоможу.
- Гаразд.
Прийшли вони додому. Стомилась Ганна, але не лягла, не стала дивитися телевізор. Тепер вона в домі за господиню. Тож мусить братися до праці. Перебрала гриби. Для консервування лишила молоденькі козарі, підберезники ж середнього розміру порізала, заселила на нитку і повісила сушити. Сироїжки-голубінки і великі козарі посмажила та з’їла. Тітка Катя, як і обіцяла, помогла Ганні законсервувати гриби. Наступного дня вони знову по обіді пішли разом до лісу, тепер уже в інше місце. Ганна зробила з грибами, яких назбирала, те саме, що і минулого разу. Дівчина не могла натішитися собою. «Я змогла! Я не здармувала час. Мама, мабуть, зрадіє, коли приїде й побачить мою роботу».
В четвер по обіді пані Галина залишила стіни лікарні. Поки дівчина повернулася додому з групи продовженого дня (о 17:00), ненька вже встигла зварити борщу. Запах його Ганна вчула, тільки-но відчинила двері. «Матуся вдома!» - зрозуміла дівчина й побігла на кухню. Неня була там. Обійняла її, поцілувала.
- Мий, Ганнусенько, руки і сідай до столу, - мовила мама.
Зробила це хутко. Їли разом, спілкувалися.
- Ма, а ти бачила мою консервацію?
- Звісно. А сусіди як тебе хвалили! «Не донька у вас, - сказала мені тітка Клава, - а золото!»
Зашарілася Ганнуся:
- Це ти в мене, мамусю, золото. Скільки всього робила для мене сама.
- Поїдемо до бабусі в неділю, доню?
- Так. Тільки вдягнися цього разу тепло, мамцю, і парасолю не забудь взяти.
- Звичайно.
- Люблю тебе, рідненька!
- І я тебе. Дуже-дуже!
2010, у 2023 - ред.
ID:
996417
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.10.2023 13:00:22
© дата внесення змiн: 18.10.2023 14:44:26
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарне оповідання про хорошу доньку і люблячу маму.
