І жили вони довго та щасливо… Чи не так закінчуються всі сучасні й не дуже історії (обов’язково так закінчуються казки)? А що робити, коли людина не сприймає цього щастя? Не може сприйняти, чи то пак відчути, щастя на повні груди! Не може, не зважаючи на численність зусиль, не лише відчути це щастя, а хоча би наблизитися до нього бодай на міліметр.
Історія такої людини відома. Розповім. Ця людина мала мрію, мала засоби для її втілення, мала можливість і… не могла ні на крок наблизитися... Ноги були ніби скам’янілими, органи чуття підводили, а люди здавалися прирученими хамелеонами.
Він бажано народився в сім’ї, що любила дітей. І хоча в нього не було братиків та/або сестричок про яких він мріяв (будучи малим, з цікавістю, тамуючи подих, пірнав в листя капусти з надією знайти там когось) – його дитинство було сповненим радості й веселощів. “Дай Бог, кожному таке дитинство, яке мав я ”, - одного разу злетіло з його вуст.
Мов за змахом чарівної палички Сніжної королеви, хоча в сучасному житті все набагато прозаїчніше, зіниці юнака перетворилися на дивний, нікому не відомий, чорний кришталь, а серце – на прозорий, гарно відшліфований, дорогоцінний камінь. Як могло статися, що такі неповторні, складні за своєю будовою, досконало виплекані природою органи були замінені на штучну підробку? Питання не мало відповіді. Цю зміну відразу ніхто не помітив. Мабуть і сам ВІН збагнув це не відразу. Просто щось кольнуло під серцем і ледь помітно сяйнуло в очах. То було відчуття миті. Наступної миті здалося, що попередньої просто не було – міраж.
В дзеркалі нічого нового, окрім звичного й лірично усміхненого обличчя, розгледіти не вдавалося. Недуг підступно діяв зсередини: блокуючи емоції й гасячи різнобарвність навколишнього світу. Блиск сапфіру, на відміну від штучних зіниць, був іще глибше захованим від людського ока, як і від, власне, хлопця самого, адже від зовнішнього світу його надійно боронили: м’язи, шкіра та одяг.
Він продовжував бувати серед людей, знайомитися з дівчатами й справляти на них гарне враження, але не міг головного – відчувати. Всі відчуття притупилися, навіть біль у пальцях від уколу голки вчувався ніби через віск. Лише троянди пахли так само як і минулого літа. І усвідомлення цього, хай маленького, але все ж таки радісного факту, народжувало його обличчю усмішку.
Мрія була великою й поступово розросталася: кохана дівчина, власна сім’я, затишний будиночок, дитячий сміх і… щасливе фото в рамочці. Мрія була… А віск з пальців чомусь не зникав.
“На горизонті” з’являлися гарні дівчата, які хотіли зустрічатися. Були спроби. Він вибирав керуючись логікою, з надією, що колись ця логіка перетвориться на почуття. Та дива чомусь ніяк не ставалося. Лише в короткі миті найвищого фізичного зближення й піднесення – здавалося миготів вогник, що колись перетворив його очі й серце на штучність. Він сподівався на те, що в один прекрасний момент цей вогник оживить і поверне до нормального функціонування його серце та зіниці, цим самим даруючи спокій і таке заповітно-наближене щастя. Мрії лишалися мріями. Трішки відсапавшись, намагався бути холодним, аби ніхто (хоча цієї миті мова йшла про конкретну людину, він все одно хотів, щоб це був й справді взагалі ніхто) не здогадався, що в нього на пальцях – віск… І навіть важко точно сказати чи боявся він саме цього найдужче, чи було щось іще, що могло би бути ще більш відвертим. Можливо, він боявся того, що людина, яка поруч помітить цей віск, огорне його долоні своїми, стиснувши якомога дужче руки, заплющить очі, шептатиме молитву і… не зможе нічого вдіяти. Він боявся бути приреченим на невиліковність його самотності.
Ласкаво пригрівало сонечко, легкий вітерець пестив шкіру, капелюх відгороджував його власний світ від людного пляжу. Відпустка, море, пісок. Він раптом збагнув, як же йому пощастило, адже зараз він має те, що можна назвати простим й водночас загадковим словом ЩАСТЯ. Він щасливий і… подробиці не важливі.
Потік думок привів його до того яскравого й переломного моменту… Згадалося та й навіть фізично відчулося так само як тоді… Потер скроню… Того ранку він відчув тиск дужок окулярів… З зором ніколи не мав проблем, навіть сонцезахисні одягав зрідка… Але того ранку… проснувшись, та ще не розплющивши очі… відчув, що скроні стискають дужки невидимих, але таких відчутних окулярів. На рівні підсвідомого чи то просто спросоння, жестом намацав ці стискаючі дужки і… жбурнув їх на землю. Серце не йокнуло, очі не кололо, але… сонце того дня світило яскравіше…
Думки обірвав голос:
- коханий, підводься обідати.
Підбігла маленька дівчинка з відерцем та лопаткою, сіла поруч на простирадлі і продзеленчала:
- тату, тату, а хочеш я тебе закопаю в пісок, ну, щоб тобі жарко не було? А то ти скоро на негра перетворишся.
На його обличчі з’явилася усмішка, він зняв капелюх, рвучко підвівся, підхопив дівчинку:
- ходімо обідати – мама кликала.
Мрія жива…
ID:
216478
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2010 18:09:49
© дата внесення змiн: 16.10.2010 18:09:49
автор: Єва
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже рада, що подобалося 
