Я пам'ятаю білу кімнату,
Я вбігаю до неї кричу:
"Почуй, почуй мене тату!"
А тебе немає.Мовчу.
Я мовчу, бо нема, що сказати,
Я мовчу, крізь біль і сльози,
Я стараюсь про тебе згадати,
Але не можу, між нами грози.
Між нами роки розтавання,
Між нами смерть і все,
Десять років сподівання,
Що це був не ти, а сон -він мине.
Я пам'ятаю рожеве платтячко,
Мені тобі було років зо п'ять,
Ти говорив:"Як гарно, донечко!"
Я хочу повернути, час назад.
Я в першому класі вже сподівалась,
Що станцюю з тобою батьківський вальс,
Але раптом весною все обірвалось
І я не хочу випускного довгий час.
Я ненавиджу життя, бо воно минає,
Воно забере мене, коли йому заманеться,
Але воно єдине цю таємницю знає,
Що мені потрібно, хоч там з тобою зустрітися.
До тих пір, як це не настало
Я, тату, тобі скажу:
"Мені тебе весь час не вистачало,
Але я тебе любила і люблю!..."
Як я це розумію... У мене в житті подібне відбулося - мені було 10
Даша Піддубна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мены було 7 ы саме бридке те, що я в той день, коли був похорон сміялася і грала в сніжки(початок весни)...І плакала лише, тому що хотіла до подруги...Психолог сказала, що я просто за 7 років звикла до смерті(Перед цим було ще три смерті у моїй родині)....
