Над вічним краєм тих мреців,
Що окаянний путь проходять,
Гуляє дівчина-пітьма.
В руках тримає смолоскип,
Що впав їй із небес.
Тягти усе життя – не сила.
У цьому іновірному,
гидкому “раю із гнилих коліс”.
Вона ще впаде і не раз,
Засліпить пасма непотрібних фаз.
Запалить -
І горітиме,
Потухне -
І не тлітиме,
Ударить і чавитиме,
А потім –
стихне враз.
Та поряд з нею,
завжди крок у крок,
Ступає ніжний “фарселевий бог”,
Неначе наздогнати хоче,
Проте слідкує:
„дедаловою іскрою” хлюпоче,
У чорно-синіх
сутінках її очей.
Вона не опирається –
не сила більше смолоскип тягти,
Заточується й викидає
сонця небозвід.
Він тихо плаче,
Голосно сміється,
Зловісно утішається
В солодко-гіркій
посмішці обличчя,
Жевріють хвилі божевілля.
Проте, цей бог надіється
і тихо дохне.
Його мета – приносити нещастя.
Її мета –
Тікати від його обіймів,
в лібрето раненого порятунку в небі.
А так....
Над вічним краєм тих мреців,
Що окаянний путь проходять,
Гуляє дівчина-пітьма.
В руках тримає смолоскип,
Що так вже звик
приносити в теперішнє
„фарселеве чуття”,
У цьому іновірному,
гидкому “раю із гнилих коліс”.
