Ми часто чекаємо чуда… але його нема… і тоді троянди обплітають нам ноги, а ми лежимо, осипані їхніми пелюстками, як осіннім листям.
Ми радіємо кохаючи, ми помираємо з ними в руках. Вони течуть кров`ю в наших жилах.
Але вплітаючи їх у вінок ми прирікаємо себе на вічні страждання. Вони обплітають стовбури нашого світоустрою. Вони приносять страждання і приреченість на темряву. Вони проростають на могилах поодинокими відчуттями, сльозами і спогадами.
А любов колюча і жорстока…
А ми втікаємо від своїх демонів середини…
Закриваємо очі і серця, і чекаємо… Чого, цікаво, можна чекати в цій жорстокій реальності?
Знищуєм себе в дзеркалі, а значить і тут. Вмираємо наївними, ще не встигнувши зняти з кіс блакитні стрічки, вплітаючи замість них чорні.
А час не йде, як хтось може подумати, а згорає. Причому в нас на очах, але ми не бачимо, а що ми, власне, можемо побачити?
Холод? Захід сонця? Поламані крила? Самотність? Силу? Людей без масок?
Вибачте, якщо розчарую, але вони масок не знімають ніколи.
Ніколи…яке слово… Як тихий плач з зав`язаним ротом, з болем у серці і холодною красою.
І хочеться плакати, ранячи дивовижні пелюстки троянд своїми колючими, як їх стовбур, cольоними і мокрими сльозами. Хочеться передати щось, комусь, кудись… внікуди… Хочеться кричати…
Хочеться… любити… але я невмію… Сісти в трояндове поле…може вони навчать?.. бо можна зникнути, як остання барва цього світу.
І знову хочеться… хочетья кинутьсь вниз, подалі від цієї штучності… з цього ляльклвлго театру…
Але як? Звідки летіти? В який ще низ? Його НЕ ІСНУЄ…
Як не існує тебе…
P.S. Пока нет того, чего нет, того, что Есть, тоже нет (с).
