Зрадливим Пілатом одного вечора ти сказав, що умиваєш руки, за мої незаслуги, за необережності і дикі крайнощі. Й твої ласощі не спроможні своєю солодкою нудотною слизкістю втамувати хворе дещо в мені. Як бути мені? Тебе скрізь та навколо в стократ більше, ніж Бога. А я вбога й німа збираю щось від тебе по крихті, по іржавій монеті. Вся планета віднині в траншеях і дірах – я ж шукаю тебе. Я вдягаю тебе на себе, мов найкращу сукню: елегантний пошив, благородні тканини, й не знімаю ніколи. Для кого ж? Всюди ти: доторками твоїми просякнуті мої простирадла, найкоханіші простирадла. Так неквапно думки твої проросли в моїй голові, й кроною своєю шелестять там вдень і вночі. Й як від жаху ти не кричи, мільярди чужих облич тобою вдираються в мої очі; - всюди ти. Кожен шепіт твій, слово й стогін виринає з-під стелі, підлоги й накриває хвилею стотонної неосяжності. Диким сяйвом ти в душі моїй більший за небо, довший за світ. І поява твоя кришталевою ніччю лишилась для мене: ти спалив всіх безщадно, і впевнено, і раптово, всіх, хто зміг бути до твоїх кроків в мені, хто мав таку необережність. Й я в залежність впала від тебе, я ж з тобою засяяла сонцем: не холодним, зимнім, фальшивим, а таким від якого зацвітають сади. Ти скажи: чи не всюди ти? Твоє тіло тонке щоночі приходить й ламає мій стійкий еротизм. Через це вниз, стрімко вниз я поринаю у восьме коло через друге. Забери мене, прошу. Всюди ж ти.
