Моя богема. Без примарних днів,
Без Алкоголії. Її туманних снів.
Від неї трохи я тікаю.
Але є кава. Йой… Не знаю
Чи від такого мінусу втечу.
Чиїсь листки. Свої лише товчу.
По стінам. Але там сусіди:
«Чи божевільне?». То їхні флюїди.
А мні’ тільки кави. Трошки.
Почнеться пияцтво. Не йди до ворожки!
І то богема. Із більшого мале,
А із добрішого – блискуче зле.
Еге ж, примарно? Скажете колись.
У кожного своя богема. «Зашибісь»…
У кожного своя… Панове, звісно!
Але таку і кинути не пізно.
Та не втрачати ж потягу блаженства,
Терпіти надлишки пекучого буденства?
Як хочте. Мені не цікаво.
Щось з Вами забалакався.
Зроблю собі кави…