Чому я так люблю свою Україну?
Чому кохаю цей просторий край?
Чому несу я нашу мову солов’їну?
Чому душа моя кричить: «Співай!»?
Я щиро так люблю Азовське море,
І тих смачних бичків, що в нім живуть.
І Крим, і Чорне море буйне, непрозоре,
І шхуни і шаланди, що вільно десь пливуть.
Я найщиріший із прихильників Одеси,
бо це чи не найкраще місто на Землі.
Тут є і черчилі і сталіни й дантеси,
І їм усім плювати на дурні кремлі…
Ви знали, що біля Херсона є пустеля?
Олешківські піски, її так люди звуть.
Чи знали ви, що у Яремче Довбуша є скеля?
Чи бачили, як дикі тварі там траву скубуть?
Я так люблю, коли цвітуть нарциси,
У Закарпатті, у містечку Хуст.
Але й не гіршими від них ті іриси,
Що мила прикладатиме до вуст.
А ще люблю я давне Місто Лева,
його собори, площі і церкви.
Мене там спека радує квітнева,
День Батяра і ненависть Москви.
Ну й звісно я люблю палаци і фортеці,
Котрих у нас, на подив, не перелічить.
З повагою вклоняюся ялині і смереці,
І джерелу, що у горах дзюрчить.
А ще я щиро так кохаю Київ стольний,
Андріївський узвіз, Софіївський собор,
людей тамтешніх, дух їх сильний, вольний,
І батюшку Дніпра, бо він тут всім – сеньйор.
дякую...від ваших рядочків кріпне дух український
