З неба летіло янгольське пір'я,
Яке обпадало на мої вії
Всипало місто й твоє подвір'я
А ввечері знесло усе буревієм.
Ті янголи билися за нашу віру
Яка в нас слабка наче шовк.
Ми чиним в житті не надто сміло
Внаслідок чого наш розум замовк.
Ми знову і знову їмо цукор страху
Тому хворіємо на дурний діабет
Малюєм в собі звичайну зневагу,
Виливаєм її на пожовклий мольберт.
Ми художники-маляри власного шляху
Де за полотно нам служать слова.
Мішаємо душу з розвіяним прахом
Бо на території Гобі з'явилась вода.
Кришталевий потік втамовує спрагу
Змиває усі творіння Леонардо
З картини, де він показує відвагу
І над якою нам задуматись варто.
Ми блокуємо звук у своїй голові,
Щоб більше не чути слова "Пробач".
З шаленою швидкістю падаєм в дні
В яких не отримали звичайних віддач.
Від того життя яке в нас було
Давно не надходить нових дзвінків.
Собі надрізаю я праве крило,
Висаджую клумби з похоронних вінків.
Тим часом пір'їни засипавші нас
Вертаються знову в світлі небеса,
Врізаються в шкіру і продовжують час
Який знову косить смертельна коса.
