Яблуками пахне і журою
У саду, що пережив село.
Обніму я стовбур і постою,
Самотою хату замело.
Плечі опустила, похилила
Голову до самої землі.
Її тіло покидає сила,
Яд пустили в серце духи злі.
Просить млин спасіння молитвами,
Упокійну крекче чорний крук.
І по душах гострими плугами,
А на рідні села вбивчий лук.
Так селянам руки пов’язали.
Соломина тільки у воді…
Вже давно забуті ідеали
І підкови стерли теж гніді.
Українську хату на коліна
І садок вишневий в полини?
Ти ж, село, ростило покоління…
Вірю! Є і дочки, і сини.
Дякую за теплі слова, Тамаро! Дійсно, цікаво - в один день і одна назва... У нас з Вами просто різний фокус, різна направленість. Моя віра базується на " Господь - я",і тут -цілковита довіра, а у Вашому вірші затронутий ще і громадянський аспект, а це набагато складніше і більш непередбачувано...
Тамара Васильєва відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
