|
Світ як замкнутий ланцюг, але моя ланка, за межами цього кола.
Шістнадцять літ,
а уже і хочу вернути час.
Ностальгія? Ні,
просто бажання: жити краще,
або пережити себе знову,
я б тоді дорожив тими моментами,
що зараз за спиною.
В усіх таке було,
і в мене пройде,
хоч годинник покаже,
те, що вчора,
але я не там, і не той.
Я згадав, як ми бешкетували,
як зійшлись ми всі разом,
і, справді, це було зовсім недавно,
але я уже не там, і не той.
Я чую стики на коліях,
як потяг гальмує на станції,
і одразу ж уявляю себе там,
чи нічого не забув,
чи з усіма простився.
Раз, уже поїхав цей поїзд,
поїзд часу, і зробивши одне коло,
я зрозумів,
не простився я з спогадами,
хоч я уже не там,
але я - все той же!
Поки залишки пам'яті,
тримаються в мені,
поки мучить щось з глибини,
я буду все той же.
І чути дим тютюну,
його нема тут,
але прорізається яскравим супроводом!
...зупинка електрички...
Чергова станція,
" Кінцева ",
цікаво,
а може бути кінцева зупинка в замкнутому колі?
Можливо це початок? Нескінченність?
Що таке час?
І я знову згадав усе, що міг,
що залишилось в моїй голові,
лиш щастя, просто почуття,
я осилив згадати,
а його обставину я забув.
Ми пообіцяли,
що зустрінемось пізніш,
лиш би це була станція " Кінцева ",
і сядемо за стіл,
і посперечаємось як народився світ,
чи повторимось ми - неважливо,
головне, ми зупинимо час,
бо поки разом, коли душа не тоне у всесвіті,
ми його не помічаємо...
Я хочу вернутись у коло собі подібних, але вони мене відкидають.
Сьогодні мене все бісить,
я ледве тримаюсь,
щоб не віддатись злості,
бо тоді крах всім моїм ідеям,
і лишиться тільки вічна постіль!
Я стримуюсь з останніх сил,
гарчання в душі рветься на зовні,
але є ті, хто не дозволяють відкрити ворота,
моїм голодним собакам,
пліч-о-пліч з другом в моїй уяві,
ми подолали чергову хвилю,
і насолоджуємось тайм-аутом, лічені хвилини.
Я хочу сказати так багато,
що вже сам плутаюсь в словах,
мене не розуміють,
і інколи називають навіть дебілом,
я і не прагну їм допомогти,
я хочу лиш показати,
наскільки вони не праві,
сліпі відносно мене,
але вони, ще й до цього глухі!
Я знову згадаю тебе, мій друже,
і мені легше стає,
голос стає спокійнішим,
серцебиття нормалізується,
ти моя доза валеріанки,
і барви моєї гри нагадують сонце,
все співає...
І я тоню у цій мелодії,
яку ти мені створив,
лиш один твій погляд,
в моїй мрії нездійсненній,
мене спасає,
я одразу повернув собі віру в життя,
і з піснею,
до роботи взявся,
нема собак,
немає перерв,
тільки ти і побічна праця,
але я далі дивлюсь на них всіх зі сторони,
я не зміг попасти,
в їхнє вибране коло,
яке мені так снилось,
в яке мені так хотілось.
Я вас благаю, впустіть мене!..
Але мене ніхто не чує,
лиш ліс нездійсненних моїх мрій,
віддає ехо,
спотворює мою просьбу,
і показує, як опустилось моє его,
в яку прірву самотності я упав,
коло мене люди,
вони ходять, бачать мене,
але не розуміють!
Я намагався їх зрозуміти,
але не зрозумів!
Так тривало, не знаю скільки,
час так розтягнувся,
що я втратив йому лік,
я просто чекав,
жив спогадами,
і камінь не так тиснув…
Мій розум дозрів,
перед «кінцевою» станцією,
щось сталось,
час ішов, а я відстав,
десь позаду тинявся:
« Я не там, але все той же. »
Ланцюг той – світ, але рухомий, час неможливо зупинити,
а я зупинився десь в просторі, мій годинник зупинявся коли жив спогадами,
а їхній не зупинявся, і я загубився.
ID:
451909
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.09.2013 21:56:29
© дата внесення змiн: 30.09.2013 22:44:07
автор: Сталевий Слав
Вкажіть причину вашої скарги
|
