|
Емоції били через край. Ми впізнавали і не впізнавали один одного. Обійми, поцілунки, радісні вигуки, сльози.
Це була зустріч випускників через сорок років. Багато з них зустрічались і раніше, але мені не пощастило закінчити з ними школу і тільки зараз мене знайшли і запросили на це свято. Тому до мене була особлива увага. Скільки теплих слів я почула! Вони пам’ятали про мене навіть такі дрібнички, які я сама вже давно забула. Серед цього шква-лу радості, запитань, сміху, я випадково наткнулась на чийсь уважний погляд.
Осторонь від усіх, стояла якось несвятково одягнена, занедбана худенька жінка зі змарнілим обличчям і дивилась прямо на мене сумними сірими очима, які здались мені знайомими. Я підійшла і запитала:
– Хто Ви?
Жінка посміхнулась:
– Я – Зіна. Хіба не впізнаєш?
Зінка! Невже це вона? Її дійсно важко було впізнати. І тут все пригадалось.
У нашому 1-А класі навчалась дочка важливої персони – першого секретаря райкому КПРС , тоді всемогутнього володаря району. Звали її Зіна, але всі, недолюблюючи, по-заочі називали її Зінкою.
Бліда, хвороблива, вона ніколи не сміялась.. Вираз її личка був такий, ніби вона тільки-но скуштувала оцту. Її мама була завучем школи. Завжди надзвичайно елегантно одягнена і з таким же, як у Зіни, кислим виразом обличчя.
Зараз я розумію, який то був «тяжкий хрест» для вчителів молодших класів. До школи від Зіниного дому було метрів зі сто, але її завжди за ручку приводила няня – дуже гарна обличчям дівчина Катя.
Навіть на шкільних перервах, коли ми весело бігали на подвір’ї школи, вчительки обступали Зіну з усіх сторін, оберігаючи, щоб бува хтось з бешкетників не зачепив, або, не дай Боже, не штовхнув це тендітне створіння.
Стоячи так, вони голосно вихваляли її гарне новеньке вбрання, бліде ніжне личко та акуратні тонкі кіски з надзвичайно великими бантами.
Зіні це дуже подобалось і вона ніколи з нами не бавилась. Коли ж, іноді, захопившись своїми жіночими розмовами, вчительки на якийсь час відволікались від її особи, Зіна починала тихо хлипати, промовляючи:
– Мені нудно!
Тоді перелякані жінки починали хором її втішати, а деякі навіть цілували в бліді щічки, і скоро Зіна заспокоювалась.
А що вже говорити про оцінки! Зіна не відзначалась особливими здібностями, але треба було зробити з неї відмінницю, першу ученицю! Наша вчителька Уляна Михайлівна дуже старалась: вона невтомно вихваляла на уроках Зінину охайність, її гарний почерк і зошити, показуючи нам, як зразок, їхні яскраві обкладинки.
Іноді, нудьгуючи на уроках, Зіна діставала з гарного портфелика небачених гутаперчових ляльок в розкішному вбранні, зі справжнім волоссям, майже живими очима, що кліпали віями Тоді всі дівчатка дивились тільки в її бік, а Уляна Михайлівна, нервуючи, гримала на нас і погрожува-ла викликати батьків.
За все це Зінку не любили учні, та, придивившись до неї, я помітила, що її сірі очі завжди були сумними і наче заплаканими. Мабуть, всі ці дитячі скарби, коштовні іграшки, не могли замінити батьківської уваги та тепла, яких вона була майже зовсім позбавлена через велику зайнятість її поважних батьків. Мені було якось підсвідомо жаль її.
Тільки одного разу вона посміхнулась і навіть розхвилювалась, коли на уроці ручної праці ми робили паперові іграшки.
Зіна, з допомогою Уляни Михайлівни, швиденько вирізала з червоного глянцевого картону кругле яблуко, приліпила до нього зелений паперовий листочок і почала бавитись своїми ляльками, а вчителька показувала нам і вихваляла те яблуко, як найкращу іграшку.
Я намалювала на білому картоні струнку дівчинку, розфарбувала їй личко, волосся і вирізала ножицями. Із синьої обкладинки старого зошита зробила коротеньку пишну сукню з мереживцем унизу і отвором для голови. Одягла на ляльку. Ніжки обгорнула срібною фольгою. Вийшли черевички.
Уляна Михайлівна уважно роздивлялась наші роботи і мою ляльку показала всьому класу.
На перерві Зіна вперше звернулась до мене, якось не сміливо попросивши зробити їй таку ж ляльку. При цьому очі її вперше розгорілись, а бліді щічки трохи зарум’янились. Я, звичайно, погодилась, бо робила таких ляльок всім подружкам.
Наступного дня я подарувала Зіні таку ляльку і дві паперові сукні: синю та рожеву.
Зіна довго милувалася тією лялькою, а на останньому уроці передала мені якийсь пакуночок.
Розгорнувши папір, я завмерла: то була моя мрія – коробка кольорових олівців, цілих 32 штуки, всіх відтінків, і майже новеньких!
Уляна Михайлівна швидко підійшла і, відібравши їх у мене, повернула Зіні зі словами:
– Не можна роздавати такі гарні речі. Твоя мама буде невдоволена!
Зіна зблідла, встала і мовчки вийшла з класу. Вчителька розгублено сіла і теж замовкла. Я тихо плакала.
Через деякий час, у клас увійшла завуч Лідія Семенівна, за руку із Зіною. Всі встали і вчителька також.
Лідія Семенівна, привітавшись з нами, взяла з доньчиної парти олівці і підійшла до мене. Лагідно посміхнув-шись, простягла їх мені:
– Ти талановита дівчинка, малюй для всіх! – сказала вона і погладила мене по голові.
Після того випадку, Уляна Михайлівна стала виділяти мене після Зіни, як теж хорошу ученицю.
І ось, через багато років, я вдивлялась в її обличчя. Вираз його був таким же безродісно-кислим, як і раніше. Зіна поскаржилась на своє життя. Чоловік, кар’єрист, одружив-шись з донькою партійного боса, після смерті тестя, покинув її. Дітей не було. Її вчительської зарплатні не вистачало та гарне вбрання, економити вона не вміла, і виявилась зовсім безпорадною в цьому житті.
За нашим імпровізованим столом Зіна сіла біля мене. Випивши келих вина, позеленіла зовсім і, діставши жменю пігулок, проковтнула, запивши їх водою.
– Зовсім хвора печінка та шлунок, - сказала вона і додала:
– А знаєте, як я завжди вам усім заздрила!
Всі здивувались, і, здається, тільки я її зрозуміла.
Вже прощаючись, вона сказала:
– А знаєш, як довго я берегла ту твою картонну ляльку! Як я плакала, коли Катруся, випадково спалила її! Я називала ту ляльку твоїм ім’ям.
Я запитала з цікавістю:
– Та чому ж вона була для тебе такою дорогою? В тебе були іграшки, які нам і не снились!
Зіна сумно посміхнулася:
– Всі вони були фабричні, холодні, а ту ляльку ти зробила тільки для мене. А ще, знаєш, в мене ніколи не було подруг, та й зараз немає. Можна, я буду тобі писати?
Я дала їй свою адресу, але листа від неї не отримала – вона так і не навчилася дружити.
2011
ID:
512445
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.07.2014 10:04:25
© дата внесення змiн: 20.07.2014 10:51:59
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
І ще в котрий раз роблю висновок, що гроші і становище дають багато можливостей, але не завжди роблять людину щасливою. І ще, що в житті, як на довгій ниві. В один період ти багатий, а в інший, ти вже бідний. І тому стараюсь в житті йти по серединному шляху, як рекомендують східні мудреці (Тибетські лами). І так вчу свою доньку. Ніколи не підноситись дуже високо, щоб потім не прийшлося низько падати. Досягати успіхів, але залишатися ЛЮДИНОЮ. Допомагати, але не давати на себе сісти. Розвиватися інтелектуально і духовно, бо тільки це ти зможеш забрати з собою. І багато чого іншого. Дякую за отримане задоволення.
