Сиджу на вершині вітряка,
До небес торкається рука.
Меле млин думок зерно в муку,
Мчу на каруселі-вітряку.
Мрій - до хмар, питань - густа трава,-
Обертом від цього голова.
І блакить й будденість унизу
Я у серці з трепетом несу.
Вільно там: вітри свободи дмуть,
Та питань одвічних бачиш суть...
Залишатися надовго? Ні!
Бо є світ миліший ще мені,
Де лелію майбуття своє,
Найдорожче, що у мене є.
По траві реальності іду,
З неї в себе я себе краду
В дивний світ вершини вітряків,
Де повітрям дихаю зі слів,
Де блукають табуни думок,
Що на серці знищують замок,
І пірнаю у глибини хмар,
Відчуваю щиро - маю дар.
Я поетів бачу між рядків -
Думаю: й мене хтось зрозумів,
Бо є ті, що у своїх думках,
Як і я живуть на вітряках...
Хто на хмарах, хто на вітряках... дехто ще веселкою стрибає - всі поети трішки "божевільні", головне траву реальності не погубити... Чудові рядки вийшли
Серафима Пант відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Жужа. Ви добре мене бачите, напевно, з вершини сусіднього вітряка Вибрала його образ тому, що лопасті: то вгорі, то внизу - то в творчості, то в будденості