я загубила тебе ще в позаминулих смислах,
в життях сотні років тому,
в якусь давню й безглузду війну,
я відчуваю провину досі свою
так, ніби то я стріляла.
не знаю, хто ти,
хоч і згадала
тебе.
я робила тоді в шпиталі,
ти мав глибокі та рвані рани,
смертельні.
біль, - ти казав, - пекельний,
а я намагалася рятувати.
ти сміявся і тихо плакав -
знав, що помреш,
і напевне, повернешся що до мене
спогадом через кілька життів.
я пам`ятаю, ти жити хотів,
але війна не питала.
тоді у моєму шпиталі
таких, як ти,
десятки були,
чи не сотні.
ти казав, що за честь помираєш
народну,
тоді плакала уже я,
шепотіла твоє ім`я
і молилася богу.
так минуло чверть року,
ти пішов ніби-то назавжди,
аж поки не повернувся
вже в цьому, новому, житті.
Марина Смагіна