Осінь лікує дощами зраджені мрії дивачки…
сяде, як рідна, поруч, разом із тою плаче,
Сльози такі непевні, звідки їх так багато?
Дощ – він іде із неба; душу не спрогнозувати.
Мокрі, холодні лавки – осінь «привітна» дуже,
Йдемо із нею разом навмисно по кожній калюжі.
А може по кожній мрії, що з болем болотом стала,
Що теж на важкій дорозі, зірвалась, сльозою впала.
Холодний, холодний вітер, а тіло горить від болю.
Іду, хоч великим містом, самотня, немов по полю.
Осінні привіти всюди для зраджених мрій минулих,
Дивачки малі етюди, ніхто її там не осудить…
