Ранки – мов рани. Присиплю снігів стрептоцидом.
Сказане рано прибило морозом чуттів.
Серцеві мало – в агонії від дефіциту…
Мало відбутись, та, мабуть, сам Бог не схотів.
Маю скоритись? В повітрі сніжинкою маю.
Тане в свідомості обрій вчорашніх надій…
Та не вертаю в минуле. Туманом
легенько
гойдаю
Дивну ману ту, що звисла
на кінчиках
вій…
Я притулюся до скла – до зимового саду –
І намалюю дорогу без краю й кінця.
І на долоню твою відпочити присяду –
Ніжність безкрая від серця твого каганця…
Ви так, немов сніжинкою, немов пташкою, гарно намагаєтесь заліковувати рани, так звані рани ранків. Це також гарно звучить, хоча нехай таких ран буде якомога менше
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую за схвальний відгук хоча то зовсім не я, а літ. героїня, ми з нею дещо різні заходьте ще, буду рада бачити