Вступивши в першій десятці добровольців до колгоспу «10-річчя жовтня» (під музику) і здавши до нього все мамине придане: пару молодих коників, новісінький віз, багату упряж з мідними ґудзиками та навіть батіг з червоною китайкою (за який мама не могла простити тата, бо сама плела), в перший же місяць тата виключили з нього через мою ж таки маму. Бо вона з бабусею плакали день і ніч за приданим, а потім тихцем прокралися в свою ж таки стайню, забрану під колгоспну, та й викрали своїх коней, верхи поскакали в Трояни, де їх і продали…
Народилася я не в самій Таужні, як мої діди батьки та двоє старших братів Вася і Міша, а на пристанційному посьолочку «Червоний маяк» в 500-х метрах від станції Таужна. Тут батько Лихенко Спиридон Климович (1903 р.н.) працював стрілочником, черговим, вантажником і охоронцем на протязі всього життя, а мати Котюжанська Анісія Михайлівна 1906 р.н. - в колгоспі та домогосподаркою.
Вступивши в першій десятці добровольців до колгоспу «10-річчя жовтня» (під музику) і здавши до нього все мамине придане: пару молодих коників, новісінький віз, багату упряж з мідними ґудзиками та навіть батіг з червоною китайкою (за який мама не могла простити тата, бо сама плела), в перший же місяць тата виключили з нього через мою ж таки маму. Бо вона з бабусею плакали день і ніч за приданим, а потім тихцем прокралися в свою ж таки стайню, забрану під колгоспну, та й викрали своїх коней, верхи поскакали в Трояни, де їх і продали… Звісно, міліція їх чекала з базару вдома, склали акт, забрали гроші до копієчки, а маму, яка годувала грудного синочка, мого братика Мішу, забрали в Грушку в «холодну» та скоро випустили, як «корм’ящу».
Село Таужна, куди ми ходили в школу з 4-го по 10-й класи, було надзвичайно бідним. На хвилястих плетених і обмазаних глиною стінах, солом’яні стріхи, звисали майже до землі. На все село була одна хата «Василька-годи» накрита бляхою, та мого діда Клима вкрита цинком, за що його було з неї вигнано і забрано під дитячий садок та школу. Розкуркулений дід мусив ховатися з сім’єю на Харківському тракторному заводі…
В снігові хурделиці село заносило снігом по самі стріхи, а той по комини. Прокидані від дороги до порогів стежки-тунелі ще більше підкреслювали жалюгідність села.
У селі до 1950 років було аж п’ять колгоспів: «10-річчя жовтня», «Горького», «8-го березня», «20-го Партз’їзду» та «Карла Маркса», три початкові школи та одна семирічка. Десятирічка відкрилася десь в 1953-му і то платна. Перший випуск був у 1955 році, в якому випускався і мій брат Дмитро.
Таужнянська школа! Наші добрі вчителі всю душу і весь свій час віддавали дітям. Післявоєнні діти, які перенесли і перебачили всі тяготи війни, відчувши тепло і турботу вчителів, обожнювали їх! Бо тільки з їх вуст пізнавали життя, так як не було ні радіо, ні електрики, ні телебачення. З їх розповідей ми пізнавали міста і села. Від них ми дізнавалися про міста-герої: Сталінград, Київ, Одесу, Москву, Мінськ, Севастополь… Із затаєним подихом слухали завжди нашого класного керівника Лихенко-Горячківську Ніну Максимівну. Це вона вела нас у світ Шевченкової поезії. Всім класом плакали над синочками Гонти, а вона тонко вводила нас в стан його дій, підводила під психологічний душевний стан відданості і додержання слова даного побратимам…
Згодом Ніну Максимівну перевели в Завалля директором школи-інтернату, де вона, до речі, стала «Заслуженим вчителем». Наш директор школи Олекса Несторович Камінський став завідуючим Гайворонським Райвно. На його місце прислали Макаренка Євгена Івановича з дружиною Мотрею Пантелеймонівною – математиком від Бога (про кожного з ним треба писати окремі нариси.)
Спогади, спогади… Хороші й погані, перо не встигає за ними.
У мого діда Клима з бабкою Горпиною Вернигорою була велика сім’я: Милиян – приймак, Сидір, Матрона, Йосип, Спиридон, Ірина, Йосип (в честь померлого старшого). Мав він 12 десятин землі, 2 корови, 2 бики, 4 коней, молотарку, за що попав у «куркулі». Працювали від ранньої до пізньої зорі всім сімейством. Правда буряки допомагали обробляти люди, яким дід за це обмолочував машиною зернові.
Коли одружилося перших троє дітей і серед них мій батько, дід купив їм хати і виділив по 2 десятини поля, яке вже мій тато разом з маминим приданим здав до колгоспу. В той же час другу половину його хати… зайняла сільрада. А так як мама топила соломою піч для дітей в своїй половині то «комнезамівці» з холодної половини залазили в теплішу і сиділи не лише за столом на лавах, а й на ліжку та припічку. Хлопчики спали на печі, бо сільрада засідала бувало й до півночі. Ні погодувати дітей, ні відпочити, ані поговорити. Це був 32-33 рік…
Із схованого збіжжя в ямі під коровою та зжорнованого вночі, спекти щось не було змоги, то годували і пекли у маминих батьків – середняків, що жили в іншому кінці села. Оті засідання до пізньої ночі так допекли батькам, що, змовившись, вони самі підпалили свою хату і позбулися сільської ради, а відтак і даху над головою...
Під час голодомору татові було доручено обслуговувати підводою 100 хат. Зі своїм помічником він об’їжджав ці хати щоденно і забирав трупи померлих односельчан…
Згадував:
- Наші 100 хат були на «Перцівці» (найбідніший закуток в сторону станції). В хатах траплялося і по двоє, і по троє мерців. Не можна забути оте страхіття. Зайшли в одну хату і бачимо на лаві під вікном лежить мертвий, а поперек ліжка на соломі трійко мертвих діточок, а жінка на печі така худюща, очі позападали в чорні ями, але ще жива і тихесенько просить нас: «Заберіть і мене з ними, щоб в одну яму. Я помираю, не доживу до завтра»… На другий день ми і її забрали та поклали в ту ж яму, де були її діти. На її «щастя» там ще було місце, бо ями копали довгі та глибокі.
Колгосп підгодовував копачів, таких потрібних в те лихоліття…
…Таужна! Мила серцю кожного таужнянина земля. В школі вчителі розповідали, що назва її від німецького слова «таузен» - тисяча. Нібито свого часу цариця Катерина ІІ вислала з тюрем бунтарів в кількості 1000 душ на дикі землі України, на річечку Синицю. Отут, по хуторах пустили коріння сильні духом і тілом хлопці. Кажуть вони носили при собі булави (палиці з горіха-ліщини, що закінчується в землі круглим кореневищем), як охоронний засіб, що ламав черепи хлопцям з інших сіл… За це таужнян до цього часу дразнять «булавками», хоча сьогодні тут живуть, добрі, врівноважені, спокійні, трудящі батьки і сини. А також дуже підприємливі, завдячуючи чому село переродилося, бо сьогодні Таужна одне з найбагатших сіл району, та, мабуть, і області.
Залишилася єдина хата під соломою у моєї сестри Горячківської Валентини Олександрівни, яка служить тепер за музей. Двір сестри носить назву зразкового - тут все блищить, цвіте і пахне, а поряд з новими будівлями стоїть на «помості» «лушчина» (свекруха Лушка) хата-музей. Це, звісно, не така хатина, що ледь із землі видно, бо батько Лушки Синицький служив у пана прикажчиком то і хата була на полах дубових та на підмурку з каміння. На зеленому килимі споришу не побачиш жодної іншої рослини – так завів господар (син Лушки) Горячківський Дмитро, так продовжує вищипувати килим Валентина Олександрівна в свої 74 роки та й ще господарству дає лад, огороду – 60 соток. Має двох одружених синів медиків.
І таких роботящих, співучих, дружніх чи не в кожному дворі. Ці працьовиті люди, плетуть з вирощеного «сорго» віники, які раніше возили в Москву, Магадан. А одного таужняна забули висадити з трюму корабля то завезли аж на «Нову землю» з насінням гарбуза, соняха та тими ж віниками.
Мій прадідусь по матері Медвідь Єфрем Платонович хіба ж не добрався до Оренбурга разом із засланими в Сибір (по етапу – де пішки, де саньми чи возами), бо там цар роздавав землі для освоєння: «Бери сколько хочеш».
Ліміту не було. Моя бабця Хівронка – донька Єфрема – все нагадувала:
- Цар не збрехав. Є там наша земля, та хто поїде в той Галімбург (Оренбург), це мої татко такі були сміливі! Добрався і отримав о от мої мамка побоялися… А земелька там є, от щоб цар вернувся – знайшли б в книгах, де саме вона...
Ось такі вони мої підприємливі таужняни! А що вже гарні, чорнобриві та кароокі хлопці і дівчата – самому треба бачити!
41-45-ті роки не обійшли і Таужну… Згадую епізод зі свого дитинства, коли німці були і на нашій малесенькій станції… Якось зайшли до бабуні в двір, а один (в касці, з гвинтівкою із штиком) до хати. Ми з братиком Дмитриком сиділи на печі.
- Давай яйко, сальо, млєко!
Бабуся задріботіла по соломі на долівці, приказуючи:
- Нема, всьо вже забрали. Нічого нема. Оно на печі сидять, крихти в рот нема…
Німець гвинтівкою зі штиком фіраночку під опічком підняв, а там у макітрі яйця не прикриті виглядають. Фріц узяв макітру і спокійно надів бабусі на голову. Бабця, як у шлемі, топчеться по хаті, а биті яйця течуть по плечах на долівку…
Німчурище, підпираючи головою стелю, регоче… Ми одразу перелякались, сховались за комин, а коли побачили, як бабка посковзнулась і впала, а макітра злетіла з голови, почали і самі сміятися…
- Щоб тебе бог скарав! - кляла німця бабуся, як він вийшов. Нам теж дісталося: - А ви чого регочете, що їсти будете?
Якогось дня всі – малі і старі жителі станції та посьолка «Маяки» повибігали в тривозі на вулицю. В 5 кілометрах від нас над кінцем села Таужна, що збоку лісу палало небо. Був вечір і здавалося, що там сідає натомлене сонце, окровавивши небо. Пізніше до нас прилетів запах диму, а ще згодом прибіг чийсь родич з Таужної і розповів, що це поліцаї підпалили край села, дізнавшись, що туди зайшли партизани з лісу, щоб погрітися та поїсти. Пізніше говорили, що видали їх батьки поліцая Федорчука Василя, що жили там.
Поліцаї обступили хати, палили їх, а партизан, що вискакували із хат розстрілювали…
Уривки із споминів
ID:
548144
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.01.2015 11:42:04
© дата внесення змiн: 02.01.2015 11:42:04
автор: Недзельська
Вкажіть причину вашої скарги
|
