тут втомились до того, що різкість худих рамен не витримує ноші та кришиться в сірий пил
таку втому беруть у пошерхлу колиску жмень і відносять подалі в сухі гомінкі степи, щоб вона не лишалася гіркістю на вустах, не зизила з очей двома сотнями згаслих сонць
таку втому несуть до північних морів і там заривають у мушлі й холодний вогкий пісок. її носять у перснях на пальцях збілілих рук, як не важаться кинути з вікон в густу пітьму
я втомилась так само, не менш від усіх навкруг, до гранітного тиску на плечі
отож, тому я беру свою втому, мов суміш небесних кар й усіляко можливих у мене в думках кипінь, і ховаю на денці зруділого рюкзака, загорнувши у жовтий від часу хрусткий папір
повз пшеничні поля і безодню великих міст, повз утиснуті в землю відбитки важких чобіт, повз настінні малюнки, що втратили сенс і зміст, я несу свою втому.
й приношу її тобі
я приношу тобі достобіса іще всього: непотрібні розмови про те, як живу й жила, сторінки із книжок про безмежжя чужих пригод, безсистемні конспекти із віршами на полях; в тебе повні легені затягано-теплих слів, що говориш мені, а всім іншим – і поготів
на цій паленій сонцем, вогнем і мечем землі так, як ти промовляють негідники та святі
десь у мене в кишенях – замшілих дерев кора, стрічки, сірі й сирі, ніби хмари в осінній день, в тебе - стріляні гільзи, скривавлені стебла трав, сірникові коробки й уламки чужих сердець
ти смієшся і куриш, плетеш із пісень вінок, заплітаєш туди трохи суму та боротьби
я схиляюсь до тебе надламаним полином
ти даєш мені віру і спокій на півдоби
мова стелиться димом у тебе, плинка й жива, втома тане в повітрі, а з нею – гризоти всі
тютюновий і світлий, я знаю твої слова, я давно їх завчила без жодних на те зусиль
ти смієшся про щось неважливе й легке, а я надто вірю тобі, хоч того взагалі не слід
говорити б з тобою про щось і – не важить як – забирати словами подалі твої жалі, говорити б таке щось потрібне й близьке тобі, щоб згасало все те, що на серці в цю мить пече, і щоб жоден у всесвіті гостро-жорстокий біль не торкав прозеленену сизість твоїх очей, говорити таке, щоби вірилося – обом – що колись врешті-решт все гірке і тяжке мине
я тримаюсь за тебе й хотіла б тримати, бо я приходжу сама
а не втома веде мене
ID:
609561
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 27.09.2015 01:33:26
© дата внесення змiн: 27.09.2015 01:35:15
автор: Поляниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
