Давай не про тих,хто вже зранку смертельно хворий,
Льодяником м'ятним тамує під ребрами Морзе,
Як тільки сонце занурюється у море,
Коли сперечається з небом, хто із них буде у морзі,
Якщо без повітря не втримається під водою.
Давай не про тих, хто знайомив тебе зі мною.
Вони такі ж мертві,як сльози у тебе в долоні.
Якщо ти захочеш, кричи крізь пороги болю,
Хай навіть Велика Ведмедиця з страху холоне.
Повір мені, їй замість мене буде, звичайно, легше.
Давай не про тих, хто стрибає у пекло перший,
Аби не вертатись туди, де життя їх не має змісту.
Якщо починати із того,чим все звичайно завершують,
Навіть білий метелик був би в цю мить егоїстом,
Бо в прожилках крил ховає уражений сором.
Давай не про тих, хто навшпиньки підкорює гори,
Бо збуджений натовп,як дикий кричить : " Rara Avis!"
Тільки ти так зі мною вночі, як не спиш, то говориш
Про печаль, як про вітер, щоби я тоді не боялась
Про всіх мертвих,як про живих, говорити.
