Щось крає душу сум, немовби без причини,
Від мрякливих думок вже голова болить,
І якось набрида носити ту личину,
Перед всіма хова жагу і справжню хіть.
Осінній вітерець надмухує спокусу
У ностальгічних дум поринути провал...
Все врівноважено і хтось страждати мусить -
За чийся сміх ціну візьмуть сповна.
Як було добре вчора, рік тому, десятки років...
Що ж не жили тоді, навіщо слів бур'ян?
Не помічаємо цього, аж поки не надходить
Ревізія усіх своїх життєвих ям.
Жадається кричати, що: "Я хочу!",
Не посоромитись сказати: " Я люблю!"...
А залишаться лиш смуток серед ночі
У безпідставному нікчемному жалю.
