Ввечері того ж дня Макс сидів в невеликій кав'ярні, що розташовувалась в одній з адмінбудівель в центрі міста. Офіціантка принесла велику чашку кави й шматочок празького торта. Надворі починав накрапати дощ. Макс подивився через вікно на небо й зрозумів, що дощитиме до самого ранку. Не дати остаточно скиснути від погоди й інших особистих переживань допомогла лише кава. Макс пив її невеликими ковтками. З боку здавалося, що він її більше нюхав, аніж пив. Торт так і залишився на блюдці в тій формі, в якій принесла його офіціантка. Макс знову переключився поглядом у вікно і поринув в роздуми.
- Чекаєш когось?
Макс обернувся до столу й побачив Ліну, що смакувала його тортом.
- Непоганий, але трохи сухий. Могли б більше крему додати. То ти чекаєш когось ?
- Та ні. Особливо ні на кого не чекаю. А звідки ти…
- Я сиділа тут з подругою, потім побачила тебе. Вирішила підійти. Ти так і не відписав мені.
- Я збирався, та все щось не міг зібратись.
Макс дивився на Ліну, на її золотисте волосся, блакитні очі, губи. Йому здавалось, що він знає цю дівчину вже дуже давно, і не міг збагнути чому це так. Він дивився на Ліну й дивувався собі, як він міг ображатись на неї. В той момент вона здавалась йому бездоганною.
- Ти ж не проти, що я їм твій торт. Шкода, що він стоїть тут сам і ніхто його не їсть.
- Може замовити тобі каву ?
- Замов
Ліна дивилась на Макса й посміхалась. Вечір, що був сірий, як небо, враз заграв яскравими кольорами. Максу на мить здалось, що в залі стало навіть трохи світліше. Не помічаючи того він сам почав посміхатись.