На широченному ліжку –
Дві подушки
На мінімальній відстані,
Одна в одну втиснені,
Одна одній – пристані
Ніжності.
Постіль не заправлена.
Сонце із цікавістю
Вивчає екстравагантний декор:
Черевик і туфельки, черевик під килимом, ґудзик, фікус – в білому
(блуза – мов фата),
Ремінь звився полозом,
На комоді порожньо,
Під комодом сторожем
Пристрасті лежить
Білизна.
Сонце посміхається,
Промені у пригорщі
Митей матіолових
Збирає – теплі ще.
Ранок праці сповнений:
Йди туди, де холодно!
Не турбуйся, лагідне –
Сонячно їм вдвох.
Аромати кавові, обіймання трепетні,
Хвилювання вигинів, ґудзик, фікус, сплеск.
Подушки, мов пристані,
Мінімальні відстані,
Мить до квіту стиснена
Стукотом сердець.
Постіль застилати ніхто не збирається.
не можу розпізнати, що мені в цій поезії холод навіює? якусь гру, несправжність? ніби, нічого на це не мало б вказувати, але мені чомусь саме так. до самої поезії - нуль претензій, а от подушки...
