Пауль повільно провів долонею по грубій щетині.
— Може час поголитися?
Дзеркало не відповідало. Сумні сині очі розглядали рівчаки й каньйони на лобі, під очима, провулки сивини на скронях і вилицях.
— Оце ти старий, — тихо видихнув він, — оце старий.
З острахом вдивлявся у зіниці, запускав пальці у жорстке волосся.
— Де ж ти дів своє життя, Паулю? Може хто забрав його?
Дзеркало не відповідало.
Цок-цок-цок, цок-цок-цок.
Запилений механічний годинник чеканив вальс.
Пауль пригадав дещо. Розплився сумною усмішкою, впустив сльозину на сиве підборіддя. Солоний коктейль загубився і розтанув у щетині.
Витерся.
***
— Господи. Я так кохаю її. Віддам усе, аби лиш я вижив і вона була зі мною. Все віддам, — молився на колінах молоденький солдатик у сіруватій шинелі. Новісіньке обмундирування, ніби щойно видали на складі. Рюкзак, ремені. Важкий карабін Маузера виблискував лакованим дерев‘яним ложем. Нерозношені чоботи. Принаймні, розмір підійшов. Вдруге у житті накручені онучі.
— Ти хороший хлопець, Паулю, — тихо прошепотів чийсь баритон. Співочий голос, чистий.
Пауль закляк і не міг говорити.
— Він чує тебе і виконає прохання, — продовжив голос Але настане час, і ти виконаєш його прохання. Одну роботу. Згода?
— Згода. Згода...— ледь чутно видихав слова Пауль, але голос все добре почув.
— Бувай, Паулю. Ти хороший хлопець. Він пам‘ятатиме.
Голос стих і кроки віддалилися. Тепер вже солдат міг роздивитися спину, чорний костюм і фрак незнайомця. Але вони були так далеко, що за мить розчинилися в пітьмі.
***
Лише зірки. Лише зірки і більш нікого. Хлопці сплять, десь далеко раз по раз чутно розлогий гуркіт. Вогкий листопад. Кожна волосинка на тілі просякла вологою. Кожна битва — втрати. У роті Пауля незмінними лишались лише Пауль і десяток солдат. Решта змінилась вже рази чотири. Іпр не дається.
***
— Паулю... Паулю...— заридана білявка витирала сльози біля холодного білого ліжка у госпіталі, — серденько...
Солдат не міг говорити, ворушитись, як тоді — коли бачився з дивним чоловіком. Проте все відчував. Він вижив, а вона поряд.
***
— Оце ти старий, — повторив Пауль ще раз, — оце старий.
Сутеніло. Чоловік натягнув трохи вицвілу синю вовняну шапку, стару шинель. Витяг палицю з шафи, озирнувся у темному будиночку. Все незмінно старе, і він такий же, як і 70 років тому, коли його полишила Елеонора. Назавжди. Щотижня він доглядає за місцем, де вона бачить нескінченні сни.
Але тепер вечоріє і час робити ту роботу, за яку Всесвіт заплатив йому.
Пауль гуркнув дверима, позирнув до неба, спускаючись сходами самотньої лісової сторожки. Чисто. А мають бути зірки.
— От і маєш вічну роботу. За все треба платити. Принаймні, я був щасливим. Жодні гроші того не варті, — тихо пробубонів під ноги чоловік і посміхнувся. Обтрусив брудні чоботи і розчинився у щільному лісі, час від часу здіймаючи до неба палицю.
Угорі одна за одною прокидалися тисячі зірок.
Його робота -- живучи вічно, запалювати зірки? Зворушливо й романтично! Чи не правильніше буде -- "час робити ту роботу, за яку всесвіт заплатив йому"?
"здіймаючи ДО неба палицю"