05.01.2019
— Чому я такий самотній? — шампунячи голову бурмотів Андрій. Душ торохкотів по його спині, огортав теплом, парою. — Нормальний же. Не дурний зовсім. Не страшко. Купа знайомих, а близьких — на руках перелічити можна. І баби нема. Робота — дім — робота. Задачі, звіти, проекти. А де моє життя? Я роблю безліч речей, аби ніхто не знав про самотність. Безліч людей, подій навколо. Де лишилося моє життя? І чому я завжди лишаюся один. А мені хіба багато треба? Теплу людину поруч, оту свою людину, рідненьку. Щоб я в неї вірив, і вона в мене.
За думками зовсім не помічаєш часу. Так стоять годинами біля дверей, втикаючи у екран телефона, забуваючи навіть зняти куртку. Так зависають, розглядаючи точку на стіні, чи просто розфокусовуючись на чомусь у транспорті.
Так і стояв Андрій, говорячи до себе ще хвилин 20, аж поки не перестав відчувати спину.
Оговтався швидко, відчувши час. Ледь не забув змити голову. Але до дідька думки і намилену голову, коли спізнюєшся на роботу.
Чайник, зелений чай, печиво. Одягнувся з чашкою, причесався з чашкою і лишив її під дзеркалом на вході, востаннє сьорбнувши перед тим, як відчинити двері.
Вийти з під'їзду, обійти будинок, сходами на проспект, і от метро недалечко. Можна було би коротшим шляхом, але між будинками росте старезна тополя. Отак щодня один і той же маршрут — обходити будинок, робити крюк. Один і той же час — дев'ята ранку. Хіба на вихідних можна не виходити з дому. В будні треба бути буднім: ходити з колегами на випивку, концерти, грати усміхненого хлопця, сміятися й жартувати. А на вихідних можна слухати джаз, зашторити кімнату і дивитись фільми у темряві. А можна зірватися: купити квиток до іншого міста на день, забукати хостел, і просто насолоджуватися незвичними місцинами. Або театр чи акустичний концерт. Але Андрій не любив ходити десь один, тому зазвичай сидів один, у темряві. Самотній.
***
— Чому я така самотня? — розглядала себе у дзеркалі Інна.
Вона майже щоранку прокидалася з такими думками. Ставила чайник на плиту, зависала на хвилину, тримаючи руки під гарячим струменем води. Потім згадувала, що бойлер не безмежний і треба лишити на душ. Мити довге волосся — та ще штука. І чайник засвистить якраз тоді, коли волосся нашампуниш.
— Я ж наче нормальна, адекватна. Без цих приколів. І все сама, сама. Робота — дім — робота. А що я роблю на вихідних? Читаю книжки і кіно дивлюся зі свічками? А могла би піти десь потусити, зазнайомилася б з кимсь. Ну? Інно, блять, чого ти така аутистка? Сіла в поїзд, познайомилась з пасажирами, погуляла по місту, назад поїхала. Чесне слово. Ні в театр піти, нічого. Капєц, Інна. Де ті мужики нормальні водяться? Мені ж не треба багато, щоб просто нормальний і вірив у мене.
Роздуми перервав чайник. Завжди він невчасно. Довелося швидко мити голову, витиратися і вимикати бісове створіння.
— Ну все, прибігла, не кричи. Шо ти? Я тут, — Інна знижувала градус істерики чайника і той врешті затих.
Зелений чай. Висушила волоссячко, зовсім трішки підфарбувалася. Ну, так щоб всі думали, що це без макіяжу. Нейчурал бьюті, хай йому грець. Востаннє сьорбнула вже у пальто, і залишила недопитий чай під дзеркалом.
Щодня один і той же маршрут: вийти з будинку і навпростець дворами до метро. Власне, метро їй не треба, просто робота поряд з ним. Можна було би, звісно, піти проспектом, адже там і тротуар ліпший, і вночі освітлюється. Але між сусідніми будинками росте старезна тополя. Ні, дворами ближче. Щодня один і той же час — дев'ята ранку.
— Нічого, Інно, доживеш до вихідних, а там вже можна і не вдавати з себе щасливу жінку. Подивишся кіно у темряві, музику послухаєш. Може хтось з дівчат покличе десь. Ти не схочеш, але треба говорити з людьми, треба.
Вона ловила себе на тому, що оцей самодіалог вголос допомагає заспокоїтися і більш не думати про самотність. На певний час, звісно.
***
— Різатимемо від верхів'я, і тоді нічого не зачепить. Сильно близько вона до стін. Тіки не провтикайте, лєсоруби, блять — бригадир роздав вказівки і пішов до іржавого уазика заповнювати документи.
Стара тополя вже була схожа на олівець, вперше заточений художником-новачком. Крону обрізали цілий день, і от вже скоро сутенітиме. Треба завершувати роботу.
Стовбур обережно розрізали на частини, і до ночі розібрали. Наступний день присвятили пеньку. Вже надвечір замість тополі насипали щебню, аби можна було сяк-так ходити.
***
— О, тополю зрізали. Завтра там почну ходити.
— Що? Ало... Інна, де ходити?
— Та я не тобі, мам. Це я сама до себе, вибач. Пізніш наберу, па-па.
***
— Яка гарна дівчина. Чому я не бачив її тут раніш, — думав Андрій, перетинаючись поглядом із невисокою білявкою. — Може запитатись у неї, котра година, заговорити? Але що далі казати? Блін, не мовчи, не мовчи, Андрію, скажи хоч щось. Давай.
***
— Невже він з цього двору? Милий. Дивиться на мене, ніби хоче заговорити. А може не на мене, може просто думає про щось? Може заговорити до нього? Але про що? Та хоч щось. Ну не тупи, Інна, скажи щось. Боже, чому я така повільна? Говори.
ID:
860444
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.01.2020 01:50:46
© дата внесення змiн: 06.01.2020 01:52:20
автор: Роман Глєбов
Вкажіть причину вашої скарги
|
нецензурне я би викинув на б...ть. але то ваше авторське бачення. Щасти! 
