— Передайте за проїзд, будь ласочка, — Марія простягнула пожовану десятку жіночці у сірому в'язаному светрику.
Згвалтована Марійчиною кишенею купюра попливла руками до водія маршрутки і завершила вояж у стосику інших десяток. Тут вона своя. Тут її не жмакатимуть як непотріб, соваючи руками туди-сюди: за картками, телефоном, дріб'язком.
А до Машиної кишені на каторгу відправили новеньку двогривневу монетку. Вона ніби нічого не скоїла поганого, але так вже вирішив суддя — неголений водій дядь Вася із запрілою сигаретою в зубах. Вершитель доль великих і маленьких номіналів.
Принаймні, жмакання їй не загрожуватиме. Хіба випаде десь, закотиться під бордюр і знайде нового власника.
Але Марійка про це не замислювалась. Вона просто отримала здачу і була від того трохи рада. Не треба перепитувати, кричати водієві: "Агов, де здача з десятки?". Тепер можна дістати навушнички, заткнути вуха і впасти у провалля Лани Дель Рей, а потім, чомусь, Монеточки, чи навіть хз кого. Але не Винника.
Добре би не проїхати зупинку, як то буває зазвичай. Тоді Маші доводиться ходити пішечки трохи більше. Але і в тому є щось хороше. Принаймні, так думає її фітнес-браслет.
Сьогодні Марійчин День народження. Про це знають лише рідні і кілька друзів. Вона навмисне прибрала дату із соцмереж, аби не нарватися на лавину нещирих вітань.
І сьогодні ж Маша випросила вихідний, аби просто вирватися у місто, прогулятися, з'їсти шматочок шоколадного тортика, який щоразу проситься на язичок, але ж це калорії, а хочеться бути стрункою. Сьогодні можна. Та і вчора можна було. Завжди можна. Навіщо спинятися, якщо направду хочеться тортика? "Все у твоїй голові", — завжди говорила мама.
Сьогодні голова дозволяє все і одразу.
Завтра голова має бути холодною.
Завтра у Маші знову розмінування. Не вперше.
Аби лиш не востаннє.
