« Привиддя лихі мені душу гнітили...»
Л. Українка
І
Фантазія вигадує Наяду
у піняві ігристого вина...
Персея... Оріона... Аріадну...
А що, коли у пам'яті війна
нагадує Іспанію... Гренаду?
ІІ
Осіння Мойра усікає дні
і засіває небо неозоре
вечірньою імлою у вікні
і маяками в зоряному морі.
А ніч-циганка чорна і густа
вигадує у цій кофейній гущі
то місяця усміхнені уста,
то каравели у небесній пущі.
Мені туди ще, наче, не пора...
На покуті зітхають обереги.
Очима Вія зиркає мара...
луна – війною... автоматні черги.
Реалії гіркіші полину...
які наївні ми були учора,
коли і не гадали, що війну
наворожили п’ятикутні зорі.
ІІІ
Та ось уже зоріє у вікні,
щезають волохаті сіроманці
і не смеркає на душі мені,
що сутінки щезають аж уранці.
Усьому є і міра, і межа...
Ось і Ярило порає у хаті
і проганяє тіні пелехаті...
А люта пам’ять ріже без ножа –
за обріями нація чужа
заточує його на свого брата.
вовки
