Учора у 13-ій школі м. Чернігова відбулося відкриття меморіальної дошки бувшому випускнику, а тепер герою, який воював на Донбасі, Володьку Юрію Миколайовичу під позивним "Знахар"
Пам’яті героя- прикордонника Юрія Миколайовича Володька (6.02.1970 – 6.12.2016.), що помер після контузій, одержаних у Російсько-Українській війні.
Іще війна точилася на сході,
Коли його душа злетіла раптом в рай…
Він вірним сином був свого народу,
Тож боронить пішов свій рідний край.
Пройшовши непросту життєву школу,
Він був твердим, як кремінь, і міцним.
Одного не підозрював ніколи,
Що не мине й його вогонь війни.
Першу контузію дістав сержант в Афгані,
Туди вантаж він доправляв не раз.
Не залякали воїна і рани…
У чотирнадцятім зустрів його Донбас.
Був там, де найжаркіше: Волноваха,
Дебальцеве (ледь вижив у бою)…
Не маючи в собі і краплі страху,
Він мусив групу прикривать свою.
Вороже військо рвало оборону,
Аби накрити воїнів вогнем,
А у бійців на трьох – лиш три патрони…
«Прощай, – лунало, – і прости мене…»
Та Бог був не готовий їх забрати –
Послав частину іншу помогти …
Й стояли хлопці так, як брат за брата,
Тож ворога змогли перемогти.
Його любили й називали «Знахар»,
Бо руки вправні мав. Ні, золоті!
Поранені про вміння Юри знали.
Міг лікарем би бути у житті.
Та не судилось. Підвело здоров’я…
Контузії дали про себе знать:
Впилися серце й мозок його кров’ю,
Тож в сорок шість примусили вмирать.
А як же він любив життя і друзів,
Дружину, маму, сина і донькУ,
І Україну! Вона теж у тузі…
Чому ж мав долю він таку гірку?
Чи не тому, що зла багато в світі,
Що мучило і мучить всіх людей?
Чому ж у війнах гинуть кращі діти?
Великий Боже, світ куди ведеш?
Ростуть тепер півсиротами діти,
Матусі ніч безсоння посила…
Вона давно забула, як радіти.
Без сина залишилася – сама.
З онуками приходить на могилу,
Де прапор з вітром бавиться-шумить…
Й вчувається їм: «Бережіть Вкраїну!
Усім народом бережіть щомить!»
11.09.2021.
Ганна Верес (Демиденко).