Задума серце моє крає
Вона подовгу не втихає,
За землю-страдницю болить,
Не відпускає і на мить.
За пересохлі малі ріки,
Ліси понищені навіки,
А ними дихала земля -
Твоя, мій брате, і моя.
Нині навкруг бензину чад,
Уже нема шляху назад,
Бур'ян їдкий, чагарники,
А ще повсюди смітники.
Вони пекельні її рани,
І їй від них ой як погано.
Хіба від цього щастя буде?
За це карає небо, суде.
Злоба і війни, брат на брата…
Не тим земля нині багата.
А їй - землі усе болить,
Вона ж бо мріє про блакить.
Щоб дихалось на повні груди,
Звільнились від жадоби люди
Уберегтись допомогли,
ЇЇ любити почали.
Зеленооку, весняну,
Червлено-літню, запашну,
У грушах, яблуках доспілу,
Засніжену і серцю милу.
І ця любов була в усьому
І у великому й малому,
У вчинках совісних, людських,
Що вбережуть від лиха всіх.
Подай нам, Господи, прозріння,
А годувальниці спасіння.
Вона чекає наших рук,
Що вивільнять її від мук.
Від мук зневаги, забуття…
Земля жде ласку, як дитя,
Скільки добра ми їй дамо –
Отак усі й заживемо.
07.02.2017р. Надія Таршин.
