(З книги "Хмарин білосніжна флотилія)
Від бетонних набридливих нетрів
я прямую подалі. Туди,
де неквапом до схилів Ай-Петрі
виноградні крокують ряди.
Пахне травами, лозами й медом
прохолодний дідусів курінь.
Їздить сонечко велосипедом
через неба густу голубінь.
Після шуму міського тут рай.
Грона сяють на кручених лозах.
Хочеш – враження мовчки збирай,
хочеш – кошик плети з верболозу.
Подрімаю лишень в курені,
заховавшись від дикої спеки,
бо ж пройшов я від міста далеко –
чи то так показалось мені.
Як стемніє, візьмусь сторожити
й рахувати на небі зірки.
А дідусеві треба спочити –
я ж онук чималий вже таки.
Зростом я майже півтора метрів, –
як на дріжджах, улітку росту.
Це тому, що в сусідстві з Ай-Петрі
пнеться все, як і я, в висоту.
(Ілюстрація онуки Анастасії Панченко)