Дерева плачуть, спраглими вустами торкаючись води,
Птахи кричать у далечінь тривожно.
Вони кричать і розмовляють з Богом.
Вже збожеволіли давно вони від того крику...
Й безсилими припали до землі...
А ти сидиш, забутий від учора
І не має діла до тебе вже нікому...
Сидиш й вдивляєшся в німу самотність
Виснаженої душі.
А в ній, о! Боже, мій!
Таке там діється,
Що краще в птахів спитати,
Чи сліз напитись тих з дерев
І впасти серед птахів...
І сонцем хоч на хвилинку стати,
Щоб відігріти серця холодні і сліпі.
Летіть і передайте, мої ви любі,
Що вже не встигнути счинити сліз:
Страждань немає більше на цій землі
Вона пропитана ріками болі.
По скронях стікає кривавий піт,
Вкриваючи родючі пори,
З яких повиростають нові сліпці,
Забуті ще від учора...
29.07.2014
