Коли у горах гроза,
люди хрестяться
і просять Бога вберегти їх і їхню худобу від наглої смерті.
Дощ як стіна,
а грім гучніший ніж у місті,
бо ж до неба ближче.
Тут, як не крути, ближче до неба і зірок.
Але вода тут студеніша,
а кров у жилах палкіша.
І коли між студеним і гарячим іде спілка,
народжується життя.
Життя живе, непокірне,
як гірське джуркало,
а часом як і той грім на полонині,
дужий, стрімкий, грізний.
І ми ідемо старою стежкою,
а навколо цвіт від дощу мокрий,
що аж серце чує той запах.
Усе так неспішно. Все так неспішно було для нас.
Тепер ми хрестимося і просимо Бога,
щоб уберіг від ракет нас і нашу худобу.
А грози все одно є. І громи.
І гори. І стежки, якими ми неспішно ходили.
Усе є. І ми є.
І будемо. Тут навічно.
