|
- Мені шкода... Та сьогодні ти невдаха! Твій судний час прийшов! Усі уже по
парі, лиш ти один... Змирись!
Така вже твоя друже доля!...
Творився височенько понад кучерявими хмаринами у небесах лелечий
клекіт. Й збирався "ключ" пташиний.
Погода вже кілька разів давала попередження, провіювало холодом,
дощило...
- Відтягувати наш політ немає вже куди!... Вже час відлітати! - клекотав
дбайливо ватажок, та поглядаючи
на того одинокого лелеку попередив: - Летіти вирішили одностайно, будемо
над вечір, отож ще трохи часу в тебе
буде! Лети! Шукай для себе пару! Бо якщо ні, то ти загинеш...
Тай полетів засмучений й на диво обнадієний отой лелека куди очі бачили.
Літав над гніздами, сідав на землю
й заходив у печери, ґелготав над очеретами, про те там були лиш самі латаття
й клекотали про свої дрібниці
жаби. Заходив у старі напівповалені хатини, пильним поглядом літав над
горами, гаями та дрімучими лісами, і
навіть заглядав в шпарини огорожі на подвір’я до людей, можливо до курей
прибилась і лелека... Та всі
старання птаха врятуватись були марні.
- Ай справді, така вже моя доля!...
Опустивши свого дзьоба в низ сів на чорне поле та й засумував зажурений
лелека. А з неба мов з відра пустився
дощ, й пухке лелече пір’я так скуйовдилось що годі й щось казати. Лелека
скулився та вихід з ситуації не знав
вже й де шукати... Лише схилявся на ту думку, що і справді то йому немає
пари, ні немає з ким летіти,
- Отак й буду чекати кари... Шкодував так, та почав миритись що для нього
це останнє літо... - ледь не
плачучи нешвидко йшов не дивлячись куди лелека. Та й непомітно і дістався
невеличкого ліска. А раптом хтось як
вигукне:
- Еййййй ти, пташе! Що бідолашний птах аж підлетів у верх від страху!
- Ану ходи сюди но. Це я, гриб, ось я! Махав з під кленових гілок шапкою
своєю житель лісовий, немов
диригував своє дзвінке відлуння що засіло в вухах птаха.
- Ти чого такий сумний? Та й ходиш під таким рясним дощем без
парасолі!???
Лелеці через своє скрутне становище то було зовсім не до нього! Проте він
тихо підійшов, й піднявши голову у
верх підстрибнув з переляку вдруге.
- Гриб велетень? Здивувався той лелека.
- Саме так, це я! Витягнувшись в повний ріст свій посміхнувся гриб! - Через
це мене ніхто не
може зірвати, пощастило ж мені, а тобі я бачу ні... Що трапилось? З доволі
дивною цікавістю запитав відверто
язикатий гриб. - Я можу чимось зарадити?
- Напевне ні... бурчав трясучись птах.
- Тобі не зрозуміти, мабуть, наш закон й традиції.... Промовив та
задумавшись на мить замовк лелека, а тоді
додав: - усі давно вже то по парі, щоби відлітати до країни сонця... ...а я от
сам. Сьогодні наший журавлиний
ключ буде летіти... а мені із ними не судилось... Безпарники не мають місця у
ключі та й взагалі й на подальше
існування. А я так хочу знову ходити по тепленькому піску, милуватись
чистим морем, й спостерігати з
височенних гір на світ... Та напевне...
- Стривай, почухавшись у свою шапку перебив лелеку гриб. Й напружив
свою коротеньку п’янять вигукнув:
- Я якось недавно бачив біля дуба древнього такого ж птаха та як ти! Проте
не пам’ятаю чи то було цього тижня
чи минулого...
- Де? Де? Біля якого? Де? Де саме? Зажеврів краплиною надії одинак
крилатий.
- Лети товаришу в кінець лісу, і лиш нікуди не звертай. А як доберешся туди,
побачиш справа там хатину
царя лісу лева, той отам і звернеш в ліво, ось там і бачив я пташину... От
тільки обіцяй що ти нікому не
розкажеш що я вмію розмовляти та стрибати! Бо лихом за добро не годиться
аж ніяк віддячувати!
- Обіцяюююю. Обіцяю, Злітаючи на пів голосно кричав літун. А коли
піднявся вище загорлав: - Спасибі добрий
друже!
Та полетів шукати того дуба. Та цей невеличкий ліс для надто виснаженого
літуна здавався нескінченним.
Від перевтомлення не слухались й боліли крила, приходилося трохи й
добиратись на ногах. Проте із вогником
в очах і вірою що він знайде ту свою пару, він з усіх сил старався розшукати.
І хоч не так і вже й лишилось
їх в ногах та крилах він все одно помітно поспішав.
- Я встигну, встигну! Крізь за хекання себе підтримував крилатий! Й
минаючи будинок лева, птах відразу ж
перебіг на лівий бік й побачив справді посивілого з великими вусами старого
дуба.
- Старенький дядьку дубе! Приязно звертався птах. Я тут одну лелеку
шукаю, що мала б стати парою додатися у
"ключ"! Та врятуватись від загибелі обом... Ти її не бачив? Ввічливо спитав
літун.
- Нууууу бачив! А що тобііі? Хрипким тихеньким голосом у відповідь
промовив дуб.
Й лелека сів на гілку біля дубового вуха й розказав усю історію від самого
початку й до кінця!
- Хмммм... Бачу в тебе добрі наміри "юначе"! Та вона й із лісу нашого не
вилетить, на жаль... Не все гаразд
з нею на цей час! Поважно та за журливо промовив дуб, а тоді зашарудів він
своїм листям й охайно
опустив оту пташину.
- Вона оберігалась від якогось пристрою у небі та зламала крила... І не зможе
летіти...Я в той час читав
газету, а тут як щось мені як дзьобом штрикне у потилицю, то я аж ойкнув.
Але то таке, пусте. Висловлювався
дуб, але якби не приземлилася на мені то б прибилася й загинула... Я кілька
днів її оберігаю, грію листям,
бережу від хижаків, вона не голодує, поїдає комах що лоскочуть моє "тіло",
та бачу що тужить за своїми...
Мені дуже шкода, але вона не полетить... Кашлянув старенький дуб та й
задимів у свою люльку. Й лише
спостерігав за хворою.
І опустив до низу голову лелека, походив він кілька разів навкруг старого
дуба, а тоді піднявши голову
радісно сказав:
- Їй батьківщина швидше допоможе залічити крила! Хоч вона не може
самотужки підійматися в небо, це не є ще
вирок! В мене є, моїх, хоча виснажених, проте здорових крил, вистачить на
двох! Сідай із радістю звернувся птах!
Сідай та полетімо!
І примостилася пташина на доволі мокрого лелеку, й трималася легесенько
поламаними крилами за його шию.
- Щасти вам! Не забувайте, й прилітайте якщо буде змога! Голосно неначе й
справді на весь ліс промовив дуб,
й зашелестівши своїм листям розбудив усі дерева. Й складалось таке
враження що і вони всім лісом приєднались
до старого дуба, бажаючи доброго шляху й дороги тим птахам.
- Спасибі, неодмінно! Одноголосно загорлали з висоти лелеки й зникли десь
за хмарами.
А тим часом був вже вечір. І ватажок птахів неохоче та все ж мусив, готував
той по закону вирок. Проте як він
побачив в парі одинокого лелеку, дуже здивувався, та зрадів, бо ключ тепер є
повним! Й зібравши всіх лелек
підтвердив, ще неможливого і справді то не має!
5 квітня 2013 року
ID:
963839
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.10.2022 19:06:47
© дата внесення змiн: 04.11.2022 16:29:37
автор: Володимир Український
Вкажіть причину вашої скарги
|
