Оповідання
Степанко жив у Маріуполі. Він був учнем 4 класу. Хлопець гарно вчився, активно займався спортом – ходив на заняття з боксу до спортивної школи, бігав щодня на шкільному стадіоні. Батько Степана – Петро, був корінним маріупольцем, мама – Ліда, приїхала до міста Марії зі Львова. Жили всі в родині дружно. Одне одного поважали. Одне одному допомагали. Батько працював інженером-металургом на заводі «Азовсталь», мама – у школі, вчителькою української мови. В суботу всією родиною збиралися на кухні, слухали або співали українські пісні, ліпили вареники, варили борщ, потім мама прала, прасувала, тато – пил порохотягом із підлоги збирав, син – меблі протирав, сміття виносив надвір. В неділю всі дружно відпочивали: відвідували Божий храм, гуляли в дитячому міському парку культури та відпочинку або плавали в морі (в теплу пору). Сусіди їхню родину подивляли, за приклад усім ставили.
Коли росіяни розпочали повномасштабну війну з Україною, мама і тато Степана дуже хвилювались, вони не знали, що їм робити – втікати чи залишатись у Маріуполі. Лише пів року тому вони придбали квартиру в новому домі, купили все, що було потрібне для проживання у ній і дуже раділи цьому. А тут – війна! Завод, на якому працював батько, припинив свою роботу. Школа, у якій давала уроки мама, теж. Усі освітні заклади в місті були закриті. Степан вчився, коли міг і як міг, бо боявся відстати в навчанні, мама йому допомагала. Спочатку члени хлопчикової родини, коли чули вибухи, постріли, брали їжу зі собою й ховалися в підвалі свого дому, а як припинявся гул надворі – поверталися до квартири. Вікна в ній позатикали, чим лиш могли. Потім, коли у крані не стало води, в газопровідній трубі – газу, в електромережі – електрики, і стрілянина рідко коли припинялася, члени родини Степана постійно перебували в підвалі, виходили з нього тільки на короткий час, переважно, вночі: набрали воду до каструль з калюж – і назад до підвалу. Та хіба на одній воді довго протримаєшся? Коли два дні членам родини не було вже що покласти до рота, батько сказав: «Піду пошукаю їжу. Може хтось щось продасть, гроші маю в кишені, а може й сам щось десь знайду». До підвалу пан Петро не повернувся. Його вбила ворожа куля. Зате прийшов поліцейський, який жив у їхньому домі, але в підвалі зі своїми співмешканцями не сидів. Він приніс торбину з печенням і вафлями і розділив їх між тими, яких ще не було вбито надворі (таких було троє), і які ще не вмерли з голоду (таких було двоє). Тіло Степанового тата і ще двох убитих людей знайшли волонтери через тиждень. Вони вклали загиблих у клейончасті пакети і поховали їх в одній ямі у дворі будинку, попередньо сфотографувавши потерпілих. Світлини із загиблими показали людям, які сиділи в підвалі. Пані Ліда впізнала на одній з них свого чоловіка. Заплакала гірко. Степанко, обійнявши маму, теж. Волонтери - двоє молодих чоловіків із пришитими на куртці емблемами "волонтер", принесли зі собою трохи їжі й роздали її потребуючим. Через два дні ці самі хлопці знову навідались до підвалу, й запропонували людям, які тут перебували, евакуацію. Мати Степана, слухаючи їх, то плакала, то усміхалась. Плакала, бо мусила покидати дім, де була їхня нова квартира, місто, в якому пропрацювала 12 років у школі, те місто, в землі якого лежить її вбитий чоловік, в якому вона з ним познайомилась, перебуваючи біля моря. Усміхалась, бо у неї від убитого чоловіка залишився син, і з’явилась надія його та себе врятувати від смерті чи від життя в окупації. Жінка помолилась над горбиком землі, де був похований Петро, сказала йому: «Прощавай, любий! Дякую тобі за все те добре, що ти робив для мене і нашого сина. Сподіваюсь, ми зі Степанком колись повернемося до Маріуполя, і я поховаю тебе за християнським звичаєм на кладовищі!» Потім пані Ліда вхопила сина за руку, і вони побігли до автівки. З Маріуполя їм вдалося вибратись. Дорога до Запоріжжя, куди їх і ще одну родину – бабцю, її доньку й онука, віз водій-волонтер, була важкою. Двічі їхню автівку обстрілювали росіянці. Одна куля застрягла в Степановій руці, друга – прошила мамину ногу, третя – в голову бабусі залетіла й не лишила старенькій шансу на життя. На щастя, Степан та його мама зосталися живими й не робилися через поранення каліками. Обом їм були зроблені операції у міській запорізькій лікарні. Коли старша сестра пані Ліди Ірина, яка проживала у Львові, дізналася про біду, яка сталася з її племінником Степанком та його мамою, то приїхала зі своїм чоловіком Григорієм до Запоріжжя, щоб відвідати родичів, підтримати їх. Зупинились львів’яни у далекої Григорієвої родички, яка жила на околиці Запоріжжя. «Що вам завтра принести з їжі?» - спитала Ірина в сестри та племінника, коли їй дозволили зайти до палати. «Борщ», - попросила Ліда. «Вареників з картоплею зі сметаною», - благально вимовив Степанко. Усміхнулася. «Українці ви мої любі! – сказала. - Буде вам завтра борщ, будуть і вареники. А коли одужаєте, заберу вас до Львова. Поїдете?» «Без сумніву», - мовила Ліда. "З радістю", - запаливши свічу в очах, сказав племінник Ірини.
Через півтора місяця мама зі сином наминали борщ і вареники вже на кухні пані Ірини у Львові. А як трохи степліло, вони оселилися в Карпатах, у будиночку, який лишили у спадок панові Григорію його батьки. Раділи цьому! Давно хотіли поїхати в гори, напитися їхньої краси. Та якось не виходило. А тепер, під час страшної війни, вийшло... Невдовзі мама почала займатись волонтерством - плела сітки в сусідньому селі, син ходив на заняття до місцевої школи, займався спортом, читав книжки про різні винаходи, брав їх у бібліотеці. Степан хотів стати інженером (в пам'ять про батька), хотів бути розумним, сильним, щоб, коли виросте, міг послужити Україні.
Йшов 2022 рік.
ID:
993455
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.09.2023 18:01:40
© дата внесення змiн: 12.09.2023 18:21:34
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую Вам за твір!
