Зворушливо.. Ранок.. Прикінцеве дійство..
Кава в ліжко чи то навмисно
стежиш так, я ж не помилився
як тебе обрав?
Ще незнайомі від учора на вокзалі перона,
біля старого потяга вагона, я тебе зустрів..
Ти стояла у глибині думок посеред люду,
дивлячись у невідомість, маючи самотність.
Хто ж тебе серпанком смутку покарав,
моя ти мріє, моє ти серце норовливе?
Зраджують словами закрадених думками,
нерозсудливі такі слабкими діями засмічені.
.. нема у тебе ім'я - у цього пальця без кільця,
з правої на ліву руку - в знак розлуки..
Прагнеш забуття без вороття бо немає каяття.
.. я як завжди поспішав все не встигав,
пригальмував, задихався від бігу - став.
І задивився на те диво таке вразливе,
моє ти серце оповила до неможливості
прихильності палкої, усе наважившись-
зібрався і роблячи перший крок до неї
враз перечипився і "обісрався": відлетів -
до журавлів шукати днини!
Навіть свій мотлох запустив у вись.
Що за кретин? Майнуло в думці цій твоїй
і переключила на інший трек у плейлисті..
Я ж від життя тоді такого "щастя" не чекав!
І навіть пияка який приригав обабіч стоячи,
такого успіху не мав твоїй увазі, як мій політ..
і теж головою недоречно похитав..
Я випав у осадок -якого чорта мені цей казус?
Але не втративши лице я миттю підвівся
розтріпавши із себе пил, бо це тільки-но я міг
втрапити в такий заплив!
але він мене привів до тебе чи тебе до мене?
І я усмішку твою зустрів до мене близьку,
таку чарівну, ніжну, мелодичну і даючи ранець мій
і разом з тим подаючи руку змін мого життя
та й твого, лиш скажи мені:
-"чи не марно все, це?!"
Це ж ти?- Квітка весни! Розбуди в мені все і не прожени
ця листва осені що паде най затамує
увесь мій клопіт у нерішучості до змін..
Забуті затінкові спогади нащо вони постають?
Наче вона тут і наженуть в подобі тій
ще незнайомій і такій своїй..
Ти нагадуєш про неї, може це ти й була?
Коли втікла, а я наздогнав, чи ні? ..
Ноги босі, трави-роси, її коси;
проси в очі - бо правди хоче;
як вполював - так віднеси;
на руках до себе принеси;
Проносячи любов через життя..
Невідомісь що вона робить з нас?
Нарекла до залишених дій котрі не в силах зупинити..
І ми у другому часі в іншому місці..
Сміливі від щастя..
Він.
Лиш моя шалена хіть схаменутися хоч трішки
не дає спокою - сумує за тобою..
Так несповна розуму від себе, як роздягав її очами,
а потім брав без слів, що прозрів!
Як дивно - це вино одурманило обох..
Вона.
Гадала що навіжена та ні тут божевілля в множині:
хотіла щоб силою взяв та він нічого не зіпсував -
ніби все знав у дужі руки пригорнув до себе міцно
і до стіни приклав, незнала що розум засліплюють слова
як він хоче її усю до дна!
Ніби з прірви до небес в одну мить зійшла...
що потекла..
.. і ковзнув дотик твого непорушного стану
до рук моїх, - прилип, пристав..
.. де ж застіжки ті що заважають дихати тобі? -
"ліфтеру" кажу мерщій додолу ниць
і усе спіднє наше там витанцьовує в ногах..
З твоїх грудей я заберу поцілунок цей і
переложу до палаючих вуст, а далі
до інших таємничих місць,
що призведе у рій нестриманих дурниць.
І так по черзі і так безмежно і беззастережно..
Інакше як? Інакше де? І в якому місці не важливо це!
Може ми не вміємо щось і воно смішить чогось..
Як цьої ночі так вкусить за плече, як солодко це,
на вухо: "милостивий іще!"- благає.
Я в неспокої забувся і стриматися не зміг,
щоб цей процес доречно збувся
і як це кінчеться все не розумів) ..
Ми не здаємо назад - ми не стоїмо на місці
і навіть якщо на спідометрі за двісті
на вістрі наших пристрасних почуттів!
У оргазмів наших немає лік -
сусіди чують кожен стогін кожен крик
у невимовній любові двох сердець!
І цьому є лише одне зізнання -
у сплетінні наших тіл сповнених коханням..
Зворушливо.. Ранок.. І так натхненно..
Я споглядав тебе.. Ти мене.. Кава?!
Чого ж ти мила під коцик заховалася
прикриваючи себе?
Ти ба! - ти зашарілася побачивши мене!
Так писочок румянцем зажеврів
тим всім виказуючи себе!
Знала би ти, як я люблю тебе,
за цей - "привіт!"
і твій несамовитий світ з тобою разом!
Лиш..
Чи не марно все це?