|
Туптало Дмитро :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Іван Захарченко
ДУХОВНЕ СЯЙВО ДИМИТРІЯ ТУПТАЛА
Під час свят, пошановуючи знаних сучасників, кажемо: як час біжить. Справді, час безперервний і… безцільний. Він не бачить нас, а ми — його. Однак є такі орієнтири, якими можна зміряти і часові глибини. Пізнанням цієї суті для мене став Данило Савович Туптало, бо відчув, що його час зупинився і стоїть над нами, розсіваючи духовне світло.
Перша моя зустріч з Данилом Тупталом (Димитрієм Ростовським) відбулася ще в 70-ті роки минулого століття, коли я придбав книжку «Русская силлабическая поезия ХІV — ХVІІ в.в.». Звідти й дізнався, що маю такого великого й мудрого земляка.
Данило Туптало народився в грудні 1651 року в м. Макарові, за десять верств від мого села Ситняки. У короткій біогра-фічній довідці йдеться про його дивовижне життя духовного пастиря і проповідника. А що земляцтво єднає людей, то, давши волю своїй уяві, припускаю, що допитливий юнак Данило бував у моєму селі. А якщо ні, то знав про його існування. Ситняки засновані 1616 року, вони майже ровесники. Якщо багато явищ і подій з життя села розвіялися з часом, то світлий образ великого Українця ще тільки сходить над нами.
Нині той «безцільний час» наближає нас до 355 річниці його народження (або 11 грудня — день пам’яті Данила Стовпняка, або 17 грудня — день пророка Данила). Хочеться цю велику людину пошанувати, сказати про неї тепле слово. І я до неї ішов, шукав джерела, аби більше знати про нього. І лише тепер зустрівся, коли побачив розкішне 12-томне видання його творів «Жытие Святых».
«Життя Святих» було написано українською церковно-слов’янською мовою. Перше видання здійснено ще 1705 року Печерською Лаврою у Києві. А потім, уже після смерті Святителя Димитрія (1709), Лавра багато років друкувала «Життя Святих», яке розходилося по всьому православному світу.
Однак 1740 року московська цензура заборонила видавати «Життя Святих» українською мовою. Коли ж 1744 року Лавру відвідала цариця Єлизавета, то монастир звернувся до неї з проханням видавати «Життя Святих» мовою автора. Цариця «соизволила», та святий синод не здався, посилаючись на те, що з 1720 року заборонено українську мову, і знайшов своїх знавців російської мови, які вісім літ виправляли у «Житті Святих» і мову, і наголоси на свій лад.
Казати про таке потрібно, бо й нині занепадає освіта, духовність, бо цими процесами керують примітивні чиновники, налаштовані не творити, а руйнувати. Усі хочуть знати, але не знають, хто там закулісно розсіває між нами зло, зчиняє колотнечу. Чи не диявол, який поселився у серцях україножерів?
Про таких нечестивих згадував і Димитрій Туптало: «Где нет присутствия Божия, где люди не имеют перед очами Бога, где не смотрят на Бога, там не иное что бывает, как присутствия бесов: там бесовская злоба и свинское житье, там люди не как люди, но как бесы и как свиньи бесноватые, утопающие во глубине погибели».
А далі автор розповідає про Юду, який, втративши в собі Бога й любов до нього, став символом зради: «Что вы дадите мне, и я вам продам Его…»
Нині продажність і користолюбство, що від Юди, ставши мірилом нашого життя, донищують Україну. А ті, які чинять так, перетворилися на «свиней, валяющихся в смарадном болоте скверных дел».
2001 року в районній друкарні Макарова зусиллями патріотів перевидано історично-літературну монографію Митрополита Іларіона (Івана Огієнка) «Димитрій Туптало». Ця монографія, яку вперше було видано в 1960 року в Канаді, є найглибшою і найповнішою розвідкою про життя і творчість великого українця.
Батьки Данила були побожні й благочестиві люди. Сава Туптало — сотник козацький — разом із сім’єю перебрався жити з Макарова до Києва. І хоч там стояли козацькі вій-ська, проте влада належала московському воєводі. У ті важкі часи 17-річний Данило, ще не закінчивши Могилянську колегію, постригся в ченці і став Димитрієм. До речі, і три його сестри теж стали черницями, віддали себе на службу Господу.
Пошматована й роз-краєна Польщею й Московією на Лівобережну та Правобережну, Україна стогнала від кривди і лиха. Шляхта, прагнучи унії, руйнувала православні церкви, віддавали їх в оренду євреям, душила різними поборами селян. Москові-ти, хоча й одновірці, але, прагнучи над Україною необмеженої влади, зневажали, топтали козацькі вольності, закріпачували селян. Тож і простолюд, і духівництво на чолі з гетьманськими зверхниками, страхуючись від підступної шляхти, горнулося до Москви. А свідомих патріотів, які стояли за незалежну Вкраїну і церкву, силою зганяли до московського ярма.
Такої наруги зазнав і Димитрій Туптало. Покинув він Україну не зі своєї волі. Жорстокий цар Петро І ні з ким не церемонився, вершив свої справи через насильство. Непокірних пастирів катували, розстригали, навіки замуровували в каземати, стинали голови. А що московська метрополія через брак освіти й культури перебувала в занедбаному стані, то скрізь по її єпархіях наставляли українських святителів.
Як приклад — Стефан Яворський родом з Галичини. Цар велів висвятити його на митрополита Рязанського. Ігумен Стефан рішуче відмовився, але Патріарх не зважив на відмову і призначив хіротонію на 16 березня.
Того ж дня послали на Малоросійське Подвір’я в Москві за кандидатом, але там не застали його: ніби поїхав у Донський монастир. Послали туди, а він не хоче їхати. А кремлівські дзвони гудуть дві години, скликають народ на освячення нового митрополита. Знову послали за ігуменем Стефаном — знову отримали відмову. Патріарх звернувся до царя: що робити? Розпутний цар, який душив кожну незалежну церкву, аби підпорядкувати її державі, наказав негайно висвятити о. Стефана…
Знеможена Україна, перетворена довготривалими війна на Руїну, не мала сили дати відсіч насильству. Після Хмельницького майже всі гетьмани корилися Москві. А 1686 року гетьман Самойлович на Всеукраїнському Соборі, на який, як знак протесту, не прибуло найвище духовенство, віддав Українську церкву під Мос-ковський патріархат.
Побутує думка, що Димитрій Туптало перебіг до Москви. Звичайно, він корився велінням часу, але чеснот душі своєї не розмінював, бо шукав не тимчасових, а вічних благ. А «царська милість», проявлена до нього, хворого й немічного, була в тім, що замість холодного Сибіру його зробили митрополитом ростовським.
В Ростові, як зокрема зазначає академік А.Пи-пін, Димитрія вразили брутальність у побуті, моральне здичавіння й темнота не тільки народної маси, а й самих пастирів.
Вражений духовним занепадом і безграмотністю прихожан, святитель Димитрій відкрив у Ростові першу трикласну школу, де навчалися діти всіх станів, а вчителями були студенти з Києва. Школа розрослася, її відвідували до 200 дітей. Митрополит подбав і про шкільний театр, де ставилися ним написані комедії і драми. Та «цар-годувальник» розгні-вався — мовляв, багато витрачається коштів. І школу закрили…
Чомусь святителя Димитрія вважають лише церковним проповідником і письменником. Це недооцінка йо-го творчої особистості. У 12-томнику «Життя Святих» він показав себе непересічним мислителем, філософом і педагогом, якому не знайти рівних. Не вивчаючи йо-го повчальних творів, ми зазнали великих утрат на ниві освіти, бо не заповнили ди-тячі душі отим духовним сяйвом, яке випромінювала його душа. Який він великий, яке неозоре поле нашого буття засіяв він зернами добра і правди!
Людина напрочуд ла-гідна й добра, святитель Димитрій був гострим і дошкульним полемістом, як і його сучасник Іван Вишенський. Він у своїх проповідях сміливо картав царя за розпусту й пияцтво, осуджував тих, які зреклися, відійшли від Бога. Розповідав біблійну причту про блудного сина, який, зневаживши батька, втік від нього.
Нині ми не маємо змоги спілкуватися зі святителем Димитрієм, аби відчути, що він наш духовний рятівник, наш прадавній, ще живий корінь. Пригорнімося до нього серцем своїм, бо він через велику віру й любов до Бога, зазнав духовного прозріння, душа його й нині випро-мінює світло людяності й співчуття до ближнього. Повчальна його мова: «Сколько раз падаеш, столько и вставай, и спасешся…» А ми не хочемо вставати...
Сьогодні з України зробили пекло. Зневажені й пограбовані люди роз-брелися світами шукати щастя. Багата земля заростає бур’янами, а хлібороба загнано у неробство, пияцтво, вибивають з-під ніг землю. Душевна колотнеча й бродіння в помислах затуманює розум, не приводить до єдності на-ції. Нині все робиться, аби ми страждали, гинули.
Не помину трактат Димитрія Туптала «Слово о пьянстве». Написаний кіль--ка століть тому, він і тепер актуальний. Певен: хто прочитає — зможе схаменутися, прозріти, обминути згубну дорогу.
Пияцтво — страшне ли-хо, що тягне за собою всі інші лиха та біди. Часто бачу біля «генделиків» у моєму селі під тинами одурманених людей. Го-ріл-ка й самогон продаються вільно, ніби хліб. Усе це бачить влада, але її совість не мучить, не хоче вона знати ближнього, що стра-ждає. Тільки Святитель Ди-митрій думав про нас ще тоді, то й написав «Слово о пьянстве».
Отак і живемо. Отак і несемо важкий наш хрест. Держава та наші безхребетні поводирі за роки не-залежності нічого не поклали в людські душі. Все повигрібали! То що їм Димитрій Туптало?! А він же закликав, проповідував і «безумних навертав до повного розуму». На честь проводили церковну службу, яка починалася словами: «Сопілко духовная, Блаженний Димитріє, благай Христа Бога, щоб спаслася наша стражденна земля і благочестиві люди її…». Українця Данила Туптала порівнювали з апостолом Павлом. Шевченко, як свідчать мемуаристи, вечорами читав Псалми і «Життя Святих». На цих книгах, якими зачитувалися люди, зростала духовність України.
Іван Огієнко розповідає, як приваблювали його 12 грубих книжок «Життя Святих», що лежали в бі-бліотеці чотирикласної школи провінційного міс-течка Брусилова, як він читав їх з душевним тремтінням і захопленням. Після прочитання ходив, мов заворожений. Йому відкрився інший світ, виросли воля і розум, а їхня бідна хата перетворилася на небесну палату…
Нині наші можно-влад-ці фарисействують, що будують нову Україну, розпатякують про свободу слова, про якісь захмарні досягнення. Брешуть, як завжди брехали, потопаючи в багатстві і розкошах. А Святитель Димитрій помер у бідності, проте залишив незліченні духовні скарби…
ПерсоналПлюс. № 50 (201) 15 - 21 грудня 2006 року
|
