Прочитаний :  3313
|
Творчість |
Біографія |
Критика
1. "Отож воно й почалося з того..."
Ото ж воно й почалося з
того,
що одружився дурний
Петро.
Тільки до хати привів
небогу —
зразу ж топитись пішов у
Дніпро.
Стрибнув у воду — в воді
не тоне,
почухав тім'я дурний,
а тоді
почав серед річки —
хай Бог боронить! —
ходить на руках по воді.
Походить трохи та ляже
полежить,
на хвилю закине ноги
брудні —
і хоч би тобі що!
Схопив, правда, нежить
та рибалок до смерті злякав
у човні.
Йому все байдуже —
ходить та чхає,
та грайливо моргає до
риб,
а небога із кручі рукою
махає:
— Вернись, чоловіче,
бо з'їм твій хліб! —
Почув те Петро та бігом
додому,
що запопав — то усе
перегриз,
добре, що жінка спалила
солому
та в глечиках поховала
дрова і хмиз.
Наївся Петро:
— Ну, стели постелю,
горличко ніжна моя,—
та сама лишень лізь під
стелю,
а на долівці приляжу я.—
Отак і жили без нужди та
горя. Сусіди шепталися, як
один:
— Від чого товстіє Петрова
Федоря? —
Аж гульк —
у Федори син.
І такий тобі хлопець, що
далі нікуди,
і такий тобі хлопець, що —
ну.
На другий рік вже навчився
бігати,
а на шостий — виматюкав
старшину.
Прийшли тоді до Петра
пузаті
та й кажуть:
— Ти знаєш чи ні,
що виродок твій губатий
сказав, ніби ми дурні? —
Розізлився Петро:
— Отаке тобі й на!
Та я ж його витурю з
дому,
щоб не балакав малий
сатана
того, що усім відомо...—
Узяв і прогнав.
А що дурному?
Тільки приказував, як
проганяв:
— Іди, лобуряко, з дому —
ти з мене останню сорочку зняв!
Іди собі, зла личино!
Може, десь виб'єшся у
пани,
то гляди не поскупися,
сину,
матері справить картату
хустину,
а мені — кисет і штани...
Ну, йди вже, клята рахубо,
бо дома з голоду вріжеш
дуба...—
І пішло хлоп'я із убогої
хати
кращої долі собі шукати.
Де воно не ходило, де воно
не було!
Спало, де впало,
їло, що мало,
та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало —
слава Богу:
не менше саженя в ріст.
Кулаки — мов горщата,
мов обаполи, ноги —
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст?
А люди про хлопця так
говорили:
— Чому б не рости, коли
він — Дурило! —
Отож, як Дурило уже
зміцнів
і огидло хлопцеві
байдикувати,
раптом ні сіло, ні впало він
захотів
навідаться до рідної
хати.
Спакував у кишеню речі,
доброго костура в руки
взяв —
і, як говорять, ноги на
плечі
та й пішов, куди знав.
Іде та й людей питає:
— А де тут дорога до
Рідного краю? —
А люди говорять:
— Кругла Земля,
так що прямої дороги немає:
сонце сходить онно
звідтіля,
а тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
біга довкола Землі давно,
то, певне, тобі щось
розумне порає.—
Махнув рукою Дурило
та й пішов навпростець,
добре, що сонце у спину
гріло,
а в груди віяв вітерець.
Іде та й іде. Аж у ногах
занило,
присісти хотів, та ба —
з-за кущів до Дурила
вибігла враз галаслива
юрба.
— Ти куди йдеш?
— Додому.
— А де ж та домівка?
— У Ріднім краю.
— А край де?
— Їй-богу, не знаю.
Я люди, шукаю вітчизну свою.
— А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас —
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз.—
І вмить та юрба оточила
Дурила
і дружно до нього отак
говорила:
|
|
