Час біжить, не оглядаючись назад, не вертаючись ні на мить, і все, що ми бачили, відчували залишається в минулому... Звичайно, можна в пам'яті відтворювати деякі яскраві фрагменти по кілька разів, але вони все одно залишаться лише фрагментами і ніколи не стануть чимось цілим...
Позаду залишаються дорогі люди, незабутні моменти, натхненні мрії... Я йду вперед, але якась сила відтягує. "Не можна жити в минулому,"-без кінця повторюю сама собі, але все ж таки обертаюся.
Поряд найдорощі люди і пригоди... Все не ідеально, навіть близько не так, як тепер, але він дуже близько. І не хочеться думати ані про минуле, ані про майбутнє. Не думаю про наслідки, не думаю про випадковості... Насолоджуюся кожною секундою... І так чудово, коли переповнюють почуття...
Все змінилося! Інші міста, інші люди. Все, що я роблю-аналізую і зважую, думаю про майбутнє. Але на самоті тужливо згадую фрагменти з того, що вже минуло... І розумію, що не вистачає тих відчуттів. Не знаю, як я умудрилась розгубити...
Найшла його і він, неначе вісник супроводжує мене... Проте душа не знаходить собі місця. Хочеться лише знати відповідь на одне запитання: він просто те, що я так не хочу відпускати чи те, без чого мене не буде?!
|
|
