Захід сонця. Безкрайній простір перед очима. Яскравий помаранч засліплює очі. Небо ніби рожева глазур манить і заворожує. Закам’янілий погляд і сльози в очах, серце зжате, а душа переповнена щастям.
Перед очима тільки небо. А під ногами прірва. Прірва мого життя. Але я більше не живу. Ні, я на небі, а позаду життя, яке не було тим, що дане Богом, а лиш подоба на те. Жалюгідна подоба і я не шкодую за ним, а навпаки, навіть щаслива, що опинилась тут, на небі. Не хочу дивитись униз. Страшно. Ні не від висоти, а від того, що можу повернутись назад, в те життя, де не жила. Де люди – нелюди, правда – брехня, довіра – зрада, надія – лиш розчарування, де тварини кращі за людей, бо їхні очі і душа не засліплені жорстокістю. Тільки б не обернутись! Не повернутись у світ жахів, де так важко знайти щастя. Шукаючи його у найменших шпаринках, у найбільших глибинах, не знаходиш. Але я знайшла. Ось воно. Тут, переді мною. Я і воно. Я і небо. Таке безмежне. В ньому краса всього на світі. Я бачу в ньому все: силу морської хвилі, подих зеленого лісу, граційність полохливої пташки, свіжість падаючого водоспаду. Я бачу в ньому життя. І ось я тут, перед ним, перед моїм володарем, перед своїм світом. Тільки б не обернутись. Адже попереду щастя, радість, насолода, попереду те життя, яке воно дане Богом, справжнє життя. Тільки б не обернутись.
Раптово чую ніжний поклик матері і батька. Він ніби відлунням лине з того безкрайнього простору, але це не так. Він лине з серця. Я не можу стримати сліз. Раптовий голосний плач роздається ехом по безкрайній долині неба криком страждання. Серце стискається від болю і як чорна діра поглинає всі ті піднесені почуття які мить тому були. Я обертаюсь. Обертаюсь, тому що кличе мене моє життя.
|
|
